«Доки колір зелений в нас
Перед поглядами зрина,
З нами цей і майбутній час:
Народилась жахлива краса.»
(Вільям Батлер Єйтс)
Небо калатає дзвоном: «Ерінн!»
Кожен камінь бруківки – дзеркало
В якому ми бачимо не себе, а тіні
Бородатих феніїв, мужів меча і честі.
Це не вулиці Дубліна – це ріки,
Якими пливуть кораблі майбутнього,
Це не будівля пошти – це врата,
У нескінченність часу.
Це не світанок Великодня – це час офіри:
Цієї весни замість квітів
Милуватися будемо листочками шамроку,
Що проростають у зболених душах
Кількох захмарних мрійників
Що вирішили – краще вмерти,
Ніж бачити сутінки кельтів.
Він знав, «коли настане світанок»,
Зробивши крок у темряву,
Сказавши своїм небуттям:
«Прокиньтеся, ґели!
Ми вмерли, щоб Ерінн жила!»
Коли замовкли постріли
Гавкаючих англійських крісів,
Сама Тиша промовила:
«Ерінн го бра...»
Він писав вірші – і останній – своєю кров’ю,
Він писав драми – і зіграв останню – свою,
Він думав стати пастором, а став комбатантом,
Вчив студентів поезії, а навчися тримати рушницю,
Він любив життя, а зустрів сиву гостю – смерть –
Дочасно.
Примітка:
На світлині: Томас МакДонах (Thomas MacDonagh, ірл.- Tomas Mac Donnchadha) (1878 – 1916) за мить до розстрілу.