04:30
Итоги вчерашнего анонса: 22 молчаливых Аминя. Разницы вообще не вижу: хоть за 500, хоть за 2500.... Но, сегодня всё равно подал второй анонс на главной: принцип есть принцип. Завтра последний анонс на главной. А потом начну тратить по 500, до конца: всё, что есть. Буду собирать Амини. Потому что верить всё равно хоть во что-то надо. Хоть во что-нибудь.... А я буду верить, что ко мне придёт Дед Мороз.
Но, с утра настроение унылое. В отзыве к Д.Ц. обозвал С.Е. "трухлявым пнём". Пусть почитает, и порадуется, что я в него не верю.... А я жду перевода в Мг, и там буду смотреть на месте.... Деда Мороза там вряд ли найду, но - всё равно ждать буду. Потому что верить хоть во что-то надо. Если верить не в кого....
А он повёл себя по-свински. С самого начала знакомства, ещё три года назад, и - доселе.... Начиная от мая. Совесть у него передо мной грязная. И как мне на него смотреть, какими глазами?... Я бы готов закрыть глаза и простить, так ведь он ничего не делает.... Внимание - как убожеские подачки. И те - строго анонимно.
А мне противно.... И смотреть на него противно. Хочется отвернуться, и не смотреть.
05:06
Побачив листа від Лу. Виявляється, ще вчора увечері прийшов. А я прокинувся - і не дивився. Пише, що хворіє, не знати від чого, але, закидує себе таблетками. Я їй пояснив, від чого вона хворіє, і як треба лікуватися. Але чесно попередив, що далі буде ще гірше.... Бо у мене самого немає сил уже у щось вірити хороше. Але треба триматися, до кінця. А далі будуть переміни, на краще. Так завжди буває.
05:14
Але ж болото, усе це.... І ці сайти, і життя.
Сенс життя у нього в онуках, а не в мені? Ну, то тоді здохнуть його онуки, і не буде в нього сенсу життя.
Буде знати, як сміятися з мене.... Із мого сирітства.
І дочка заодно. Щоби не було більше, від кого чекати на онуків. Дорого поплатиться за свій сміх....
05:22
- "Тобі буде легше?"
- Так, легше.
- "Що тобі це дасть?"
- Помсту.
- "А любов - хочеш?"
- Так, хочу.
- "Ну, то сій любов."
- Як?... Принижуватися, на колінах просити, загравати, вистрибувати танці?
- "Ні."
- А як?
- "Побачиш. Відчуєш."
- "Вчи мову."
- Вчу. Немає, з ким практикувати.
- "Буде. Обіцяю."
- "Тобі буде втішно, коли буде, з ким розмовляти нею?"
- Так.
- "Станеш добрішим?"
- Так.
- "Помсту відміниш?"
- ....
- "?"
- Не знаю. Мені треба вигоду мати, щоби її відмінити.
- "А якщо це буде брат?"
- То добре.
- "Відміниш?"
- Дивлячись, хто. Якщо це буде інший - то ні. Бо сміятися з мого сирітства нікому не дозволено. Мають поплатитися сирітством.
- "Злий ти."
- Я втомився. Мені ці проповіді - бла-бла-бла по вухах. Прикидатися щасливим не маю сил. Не помічати того, що життя проходить мимо мене. А я один, і мені немає, кого чекати.
- "Але ж ти чекаєш на брата."
- Так.
- "А кажеш, що немає, кого чекати."
- Кого? Оцього обманщика? Він уже наплював мені у Душу, уже багато разів. Витер об мене ноги. І жодного разу не вибачився.
- "...."
- "Треба бути добрішим."
- Не хочу. Вислуговувати любов - не хочу. Золотим бути - не маю бажання.
- "Це тобі треба. Тобі ж боляче бути злим."
- Боляче. Але я не маю сил прикидатися, що я щасливий: від того, що нікому нахрін не потрібен: хоч золотий, хоч іржавий, хоч талановитий, хоч тупий та на голову хворий. Ніякий не потрібен. Бо, щоби я мав шанс бути потрібним - мені треба було народитися в нормальній сім'ї, і мати ту саму кров, що й вони. Щоби в мене любов вкладали від самих пелюшок. Отоді був би коханим і потрібним. А якщо любові не вклали - то на смітник мене. Отакі люди. І як мені до них ставитися? хай виздихнуть у них всі їх рідні: тоді вони зрозуміють свою черствість, та відкритішими стануть. А поки в них є, кого любити - я їм не потрібен. А коли залишуться сиротами - о! тоді одразу будуть раді хоч кому-небуть. Тоді і бомжа вонючого у дім притягнуть: аби лиш було тільки, з ким поговорити, та чийсь голос почути.... Тому хай виздихнуть. А поки вони живі - в мене ніякої надії. А коли виздихнуть - тоді надія буде і в мене. Тоді полюблять такого, як я є, не вимагаючи від мене бути золотим. Щоби вони мене за це одарювали приятельською бесідою через анонімку? Хай самі жруть таку любов. Наволоч.
- "Проклинаєш його?"
- Так.
- "Любити не хочеш уже?"
- Він мене не хоче поважати.
- "Насильно милим не будеш..."
- Не треба було голову морочити та насміхатися з мене, з мого сирітства.
- "Але ж він не сміявся."
- Так, доказів немає. Він же обережний у нас. Так само, як немає доказів його любові.
- "А якщо справді любить?"
- Не мороч голову. Любить - покаже.
- "Тоді відміниш помсту?"
- Ні.
- "Чому?"
- Бо не треба було мене допікати до прокльонів. Треба було людиною бути, а не примушувати мене страждати. Коли я був до нього відкритим серцем, він мене нехтував.
- "Але ж, якщо ти так обізлився, то любові уже не буде."
- Буде. Той же хлопець, що зробив дівчину сліпою, полюбив же її.
- "...."
- Мені рот дере. Стає легше. Дякую.
- "Так, ти знаєш, що це означає.... Твої молитви прийняті."
- Дякую.
- Не сумуй. Краще розрадь мене.
06:09
30.09.2015