Мене плющило від "Black Keys", американських старомодних хлопців, які мали вигляд волоцюг з Гарлему. Вони поводилися на людях мов вихідці з чорно-білого фільму про наркотики та біснування гучних не фільтрованих звуків на "Вудстоці". Я хотів кричати щось про мир та солідарітет, але мій рот мовчав, бо в ньому грілася суміш з трав і невідомих фруктів. Тому тільки махав головою та в такт відбивав пальцями на столі піндосівську чічьотку, забувши зовсім про теорію доморощеного патріотизму. Я тащився і цього було мені достатньо. Коли мій мозок вже майже перестав аналізувати картину світу на вміст правдоподібності, підійшов він.
Він сказав:
- Почєму ти не слушаєш Лєпса? Ти прєдайош своім інфантілізмом общіє інтєрєси.
Я не хотів розкладати почуті слова на тягучі смислові потяги. І волів радше вважати таке невдоволення проявом вербальних галлюцинацій. А тому тільки процідив ліниво скрізь зуби:
- Та пішов ти!
На жаль він не зрозумів гумору. У нього з цим завжди було кепсько - кров і все таке. Але віднедавна він став ходити озброєний. Він зусиллям незламної волі закинув себе на сто років, в минуле. А я не врахував цього. Я мав лише слова. Слова ж знаходились в теперішньому часі.
Ми не порозумілися на простих речах. Я катастрофічно програвав йому в тактиці. Мені весь час приходилося, крок за кроком, відходити до того місця, де починалася стратегія. А він в стратегії анітрохи не тямив. Тому побєда оказалась не за Лєпсом...