Translation of Валентин Лученко http://www.proza.ru/2014/05/24/911
I’m just reading fairy tales like dreams, visions, or imaginations. Some psychoanalysts of the past recorded those stories in order to satisfy their own ego and create questions about the sense of their existence, when it seems that the pointlessness life is so unbearable...
I follow hints: traces of water on the window glass and beach sand. There are so many wonderful things hidden in conspicuous places: in the simple things, banal conversations, and social networks. You just have to see and understand that actually there are no tight corners, for any standstill has its exit.
I read faces, read postures, gaits, smells, voices, and portraits of dead and missing people. I listen to their conversations, confessions, and monologue-dialogues in trains and stagecoaches.
Nothing disappears into nothing. Nothing from nothing ever yet was born. The past actually still continue to exist. The presence shall see its end, if the end will ever occur. I often think that the Universe is like interlacing circles, fluctuations which never extinguish...
Про100 читаю казки
Просто читаю казки. Як сни, як видива чи мрії. Якісь психоаналітики
минулого їх записали щоб кожен у них знайшов своє, коли запитає про сенс
свого існування, коли здається, що марнотність життя така не зносима...
Читаю натяки: сліди води на віконному склі, на піску пляжу. Так багато
чудового заховано на видноті: у простих речах, у банальних розмовах, в
соціальних мережах. Треба просто побачити і зрозуміти, що глухих кутів
насправді нема, з будь-якої невиході є вихід.
Читаю обличчя, читаю поставу, ходу, запахи, голоси, портрети померлих і без
вісти зниклих. Слухаю їх розмови, сповіді, монологи-діалоги в потягах та
диліжансах.
Ніщо не зникає в ніщо. Нічого з нічого народитися не може. Усе, що було,
насправді ще є. Усе, що є, до кінця і буде, якщо той кінець колись та й
буде. Мені часто здається, що Всесвіт схожий на переплетення кіл, на
коливання, які ніколи не затухають...