Коли ми були дітьми, нас учили, що життя – це суцільна боротьба світла та темряви, де світло частіше перемагає, що горе – це коли бушує буря, дощ з грозою, горить пожежа, випадають на долю інші страхітливі катаклізми, що свідомість людини – це також арена битви світла та пітьми на шляху до здобуття щастя.
Але це не вся правда.
Ніхто не сказав про безкінечність сірих днів буття, позбавлених сенсу, не говорив про те, що люди, у більшості своїй, майже все життя змагаються не за щастя, а за гіркий шматок хліба. Ніхто не навчив, як переходити похмурі льодяні пустелі самотності, якими також встелені наші життєві шляхи. Що робити коли втрачається надія? Як летіти по порожнечі без повітря, де крила не мають ніякого значення? Як вибратися із важкої та липкої багнюки сьогоденних турбот, смутків, убогих радощів.
Людину необхідно примушувати час від часу згадувати про те, що вона вільна. Розламувати під зойки з бризками крові зашкарублі панцирі, якими ми вкриваємося, немов коростою. Розкривати серце до сонця, повітря, розбивати брехливі дзеркала, що не відображають нічого крім твоєї земної тлінної сутності. Надія може бути перлиною, що ховається у твоїй мушлі. Убий молюска, равлика в собі, розкрий його панцир, знайди в ньому живу дорогоцінність.
Але люди вважають за краще убити іншого, або, як мінімум, убити щось в іншому. І вчать, вчать, вчать брехливим істинам, часом забуваючи навіть поміняти словесні штампи та перефарбувати прапорці.
Навчити щиро молитися можна лише істинно віруючого, а ще краще істинно знаючого в що вірити. І тільки розмова з небом, палаюча сяйвом та просвітлена молитовним натхненням присутності вищого світу, повна тихих слів втіхи та надії і є єдиною справжньою наукою, внаслідок якої ми зростаємо та вивищуємося. І заради неї варто страждати, корчитися від мук народження, звільнення від всього, що лежить брехливим темним тягарем на свідомості та серці.