Сірий туман упав пеленою, в якій тобі ввижаються безповоротно втрачені часи, почуття. Ми блукаємо загубленими днями. По порожніх серцях ходять тіні, нічого не проминаючи. Спокій, забуття, як один із різновидів справжньої смерті, котра включає і остаточну посмертну загибель, заборонені для людини. Ти знаєш, що ти засуджений на цю тугу заслужено. Ти розумієш, що необхідно для подолання цієї муки нужденного існування. Не хліб, не переміна місць життя, не люди, які принесуть тобі спасіння. Лише творення через любов. Ангели розмовляють лише з ангелами. Для розмови з небом необхідне пробудження ангела у тобі.
Діти шепочуть дивні казки та історії, дивляться кольорові сни. Сяйво ще не покинуло їх. Блаженні виспівують щось неземне, не помічаючи цього пекельного світу, вогонь пролився на них, відрізавши від усього, що оточує.
Ми молимо світла, але чи зможемо витримати, сприйняти цей світ справжнім, висвітленим без прикрас, чи вистачить сили не зневіритись?
Ти вдихаєш всім єством краплю цього вогненного трунку, тебе пронизує раптовим невимовним болем, в тобі згоряє чорна імла. Але підлим страхом підпливає серце, і ти відсахуєшся і бредеш у сіру каламуть марноти та відчаю.
Дзвонять дзвони, гукають, кличуть загублених, ловлять їх над прірвою, але надто величезний цей світ непроглядної сивини та присмерку, щоб знайти усіх.
І тому твоя надія – це повернення до справжнього себе. Подолання страху – віднайдення світла. І лише любов так і залишиться непідвладною тобі. І лише любові варто молити.