Гостра скабка болю застигла в твоєму серці. От би прошила наскрізь, життя забрала, щоб ти покинула світ цей і не страждала вже більше. Але як знущання долі: лиш на дюйм її вістря не дійшло до фінальної точки, що подарує свободу навіки.
Тієї свободи ти прагнеш. Згубитись в обіймах всесвіту і не страждати від втрат, не плакати гірко ночами в подушку — на щастя, чути ті сльози, бачити їх ніхто не спроможний. Шкода, не змиє солона водиця отруйний той шип, так вже міцно засів.
Його витягти просто — не тобі, але іншому. Руку дружби простягне, підставить часом плече, тихим словом розрадить, змусить забути минуле... Тільки нікого немає, хто б врятував від страждань. Ти втрачена, вигнана, тебе немов не існує.
З першим променем сонця, який розжене сутінки ночі, ти за звичаєм маску надінеш, вийдеш в ній до людей. Там посмішки, жарти, променяться очі, як сонце, — і не знає ніхто, це сльози блищать, а не сміх.
Королеві не можна ридати на людях, самотність також незнайома їй. Як же будеш самотньою, коли поруч придворнії дами! І васали приходять, кожен хоче почутим бути! Знову й знову турбують міністри: в королівстві проблеми плодяться.
І ніхто не побачить — не зрозуміє ніхто, що на троні звичайна жінка, хочеться простого тепла. Аби чесно, відкрито. Без брехні і підступності. Аби щиро хтось стати другом її захотів. Але вже якщо сіла на трон, доведеться забути про це. Правди ти не чекай.
Буде фальш, і лукавство, і фарисейство. Ти терпи, не показуй, як сильно страждаєш. Нехай думають: гордість, зневага, пиха. Коли ж ніч тебе вкриє хустиною чорною від придворних брехливих, не стидайся, поплач, віднайди сили жити. Хоч і вистачить їх лиш на день, може, два. Чи на тиждень. Бо така в тебе доля: плакати ніччю, а вдень — веселитись.
На русском.
Острой колючкой застыла боль в твоем сердце. Нет бы пронзить насквозь, лишить тебя жизни, чтобы покинула мир сей и не страдала уж больше. Но как насмешка судьбы: только на дюйм не дошло острие до финальной точки, что подарит свободу навечно.
Той свободы ты жаждешь. Забыться в руках мирозданья: не страдать о потерях, не плакать в ночами в подушку — благо, слышать те слезы, видеть их никому не дано. Жаль, не смоет соленая влага тот шип ядовитый, очень прочно засел.
Его вытянуть просто — не тебе, а другому. Руку дружбы протянет, подставит случайно плечо, тихим словом утешит, заставит забыть о былом… Только нет никого, кто бы спас тебя от страданий. Ты потеряна, изгнана, словно бесплотный дух.
С первым солнца лучом, что разгонит сумерки ночи, ты наденешь привычную маску, шагнешь в мир людей. Там улыбки и шутки, лучатся глаза, будто солнце, — и не знает никто, это слезы блестят, а не смех.
Королеве монаршей негоже плакать ночами, одиночество тоже неведомо ей. Как же быть одинокой, коль рядом придворные дамы! И вассалы приходят, каждый хочет услышанным быть! Чередою ступают министр за министром: в королевстве проблемы плодятся.
И никто не увидит — никто не поймет, что на троне обычная женщина, хочется простого тепла. Чтобы честно, открыто. Без лжи и коварства. Чтобы искренне дружбу ей кто предложил. Но уж если воссела на трон, позабудь ты об этом. Правды не жди.
Будет фальшь, и двуличие, фарисейство. Ты терпи, не показывай, что страдаешь. Пусть же думают: королева горда. Ночь укроет тебя от придворных всех лживых, и тогда ты поплачешь, найдешь силы жить. Хватит их лишь на день, может, два. На неделю. Значит, доля твоя такова: ночью плакать, а днем — веселиться.