Так дивно зараз знаходитися тут. Пройшов вже досить довгий відрізок часу, та нічого не змінилося. Навіть запах її улюблених парфумів досі не вивітрився. Широкі французькі вікна, біля яких вона так любила засинати, спостерігаючи за нічним містом, ні на крихту не забруднилися. Та взагалі: все наче сяє. Таке враження, що вона повертається на вихідні, щоб прибрати. А може це просто я з розуму сходжу? Та ні… кімната і досі зберігає тепло і затишок, навіть за відсутності хазяйки. Тепер я розумію, чому вона так любила свою квартиру… вона і, справді, неймовірна. О, а цей милий чайний сервіз, який їй подарувала моя мати, так і залишився на видному місці. При кожній можливості вона старалася похвастатися ним. Як так вийшло, що з моєю мамою у неї були кращі стосунки ніж зі мною? Мабуть, це все мій характер. Ох, скільки разів я зривався на неї через дрібнички… скільки зайвого говорив. Я досі пам’ятаю нашу останню зустріч: я був занадто виснажений(а може це просто бажання себе виправдати), а вона просто хотіла знати як у мене справи… Після чергової сварки вона пішла. Не попрощавшись. Без сліз. Просто зібрала чемодан. А я, наївний, думав, що завжди зможу її повернути. Та… вже надто пізно.
Я ще раз поглядом провів по кімнаті. Захотілось залишитись тут, та я знав, що не можу. Все це минуле і, як скоріше, треба все забути.
Часто буває не так, як ми хочемо. Ніколи не можна зупинятися і жалітися. Потрібно вставати і рухатися далі.
Та я, мабуть, здався. Вже бува хотів йти, але звернув увагу на щоденник, який виднівся на столі. Знаю: моя совість мала б мене застерегти, та мені вже нічого втрачати.
Я відкрив останню сторінку, де виднівся запис:
«Занадто сильно кохати теж погано, як на мене. Ти сильний – ти зі всім справишся. Ну а я… знову втікаю»
Арина Карташова