Вона вважала себе найбільш самотньою у цьому світі. Ніколи не вставала завчасно, не збиралася поспіхом і не пила холодний чай. Лиш весь час думала і залишалася сумною. Завше була самокритична і вважала, що все треба міняти. Та чомусь сиділа склавши руки. Майбутнє здавалося їй маленьким вогником, який ніколи не перетвориться у красиве полум’я. Чесно, вона була такою дивною. Сиділа на підвіконні і слухала звук фортепіано, який доносився із сусідньої квартири. Він-хлопець із мрією в очах-починав свій «концерт» рівно о восьмій і завжди заходив на чай. Ніколи не говорив нічого зайвого, лиш загадково посміхався і розповідав про все на світі: яке красиве сонце на світанку, як воно-гуляти під дощем і як прекрасно радіти кожній секунді свого життя. Та дівчина лиш зводила плечима і опускала очі.
Вона як завжди чекала… та, давно знайомих звуків, не було чутно. Більше ніколи. Тепер вона й справді найбільш самотня у цьому світі, бо він був єдиним шансом на спасіння.
Аріна Карташова