Новела
Жили вони завжди біднувато. Як і більшість старих людей в їхньому краї. А коли стали пенсіонерами і перейшли на старече життя, то й взагалі почали щомісяця рахувати свої пенсійні копійки. Тим паче, донька в них нещодавно вийшла заміж, і молоде подружжя пішло на квартиру, бо молодята захотіли пожити удвох, щоб, як кажуть, ніхто не заважав будувати своє сімейне життя. Тож доводилося ще й виділяти з тих пенсійних копійок якусь частку молодятам, щоб їхнє оте сімейне життя не було голодним. Одне слово, як не крути, а з грішми у них було сутужно.
І от несподівано почали вони отримувати листи на прізвище дружини від якогось імідж-клубу з пропозицією взяти участь у простенькій, на перший погляд, грі, пов’язаній нібито з грошовими призами. Їм обіцяли грандіозний, як для них, виграш. Це ж тільки подумати – і аж страшно стає. 250 тисяч гривень!.. Старий на ті листи лаявся й казав дружині, щоб вона викидала їх на смітник, бо ніхто ніколи нікому даремно таких грошей не давав. Тим більш сьогодні. Та як він не лаявся, а дружина зачинялася в спальні, лягала в ліжко й читала-перечитувала ті листи, міркуючи потай: “А що як справді?.. 250 тисяч! Це ж діткам одразу квартирку можна купити…”
Отож, листи ті надходили й надходили. Одного разу, коли дружини не було вдома, старий, виносячи на смітник відро зі сміттям, зазирнув до поштової скриньки і витяг конверт. Прочитав він зворотну адресу, і його аж пересмикнуло від обурення. “От чорти! І чого прив’язалися до старої жінки? Щоб він провалився, отой клуб!” – подумав він і кинув того конверта у відро.
Старий хотів не казати дружині про того конверта, та увечері, коли вони зі старою сиділи перед телевізором, його наче потягло за язик, і він сказав:
– Був сьогодні лист тобі… від отих чортів, з клубу.
– Де ж він? – стрепенулася дружина.
– Та… виносив якраз я відро зі сміттям, то й викинув того конверта, не розпечатуючи, – промовив старий, вже жалкуючи, що сказав дружині. А вона одразу змінилася на обличчі і, витріщивши очі, аж заверещала:
– Викинув? На смітник? Ти що – здурів? Це ж, певно, останнє повідомлення було. Я його так чекала! Може, й справді я виграла?.. Чортів пентюх! Що ти наробив?
Старий деякий час слухав те верещання, потім мовчки підвівся, вдяг старенький піджак, узяв ліхтарик і пішов на смітник. Йшов і думав: “Сміттєвий бак був порожній. Може, ще не встигли накидати туди мотлоху?.. І смикнуло мене сказати їй. Яка дурниця!”
Та сміттєвий бак був вже на третину завантажений. Зверху лежали чималі сітчані мішки з овочевим лушпинням. Старий нахилив бак і, присвічуючи собі ліхтариком, намагався розсунути ті мішки, щоб дістатися дна. Раптом хтось шарпонув його за плече. Він підняв голову. Перед ним стояли двоє пошарпаних чолов’яг.
– Ти що тут забув? – погрозливо промовив один з них.
– А що таке? – здивувався старий.
– Що? Це наша територія, а ти тут шмон затіяв. Не знаєш бомжачого закону? – засичав на нього чолов’яга.
– Яка територія?.. Та йдіть ви під три чорти! – обурився старий і знов нахилився до бака. І тут він відчув, як його вдарили по голові чимсь важким. Перед очима в нього постала чорна заволока…
Старого вранці знайшла якась жінка, яка викидала сміття. Вона побачила ноги, що стирчали з сусіднього сміттєвого бака, і наробила крику.
По два дні його поховали. Тихо й мирно. Бо чого там особливо клопотатися, коли чоловіку було вже за сімдесят.
А дружина? Вона стала, як то кажуть, сама не своя. Люди ж з їхнього хмарочоса, дізнавшись про підґрунтя цієї історії, прозвали її “250 тисяч”.