I.
Надвечір’я принесло місту довгоочікувану прохолоду. Ще один серпневий день повільно закотився за стріхи багатоповерхівок. Кронами дерев промчав легкий південний вітерець, і лише розпечений асфальт вперто продовжував випромінювати тепло. Сонце вже зникло, а ліхтарі ще не встигли наповнити артерії міста штучним світлом. У темряві вулиці здавалися більш романтичними і менш безпечними, що іноді означає одне й теж.
Андрій був одним із тих, хто цього вечора сміливо зустрів сутінки, сидячи коло вікна із останньою в цьому році сигаретою. Власне, то була десь сота остання сигарета в цьому році. Але з нею краще думалося. А можна було й не думати, просто пильно вдивляючись у червоний вогник, що з’являвся кожного разу, коли хлопець затягувався. Лєра часто повторює, що або він вб’є в собі цю шкідливу звичку, або куріння одного разу доконає його. Мабуть. вона вважає, що це щось на кшталт ковбойської дуелі, яку Андрій поки що вигравав зважаючи на запізнення суперника. Хоча його секунданти – задишка, кашель та сіруватий колір обличчя – вже з’явилися, підтверджуючі влучність слів дружини.
В ідеально чорному костюмі-трійці, зі сліпуче білою сорочкою, більш за все він нагадував собі імператорського пінгвіна, що, скориставшись злочинною халатністю охоронців, втік з цирку і знайшов собі місце на кухні одного із безлічі однотипних будинків спального району. Більш за все бісила тьмяно-бордового кольору краватка, що наче тропічний удав безжалісно стискала Андрію шию. Ймовірно, якщо б удав дивним чином опинився у берегів Антарктиди, його атака на місцевого пінгвіна виглядала б саме так.
Кожного разу, одягаючи краватку, на обличчі в нього проступав сум усіх повішених на землі з часів, коли перша людина проявила чудеса інтелекту , взявши до рук палку, щоб збити яблуко, почухати спину чи - що більш вірогідно - гепнути нею по голові іншій первісній людині.
Словом, то були тортури. Але що не стерпиш заради щастя коханої жінки? Хлопець подумав про це і посміхнувся сам до себе. За кілька років, що вони живуть разом, він так і не зміг зрозуміти, чому Лєра обрала саме його на роль свого чоловіка. Ні, в Андрія не було якихось прихованих комплексів неповноцінності. Просто з усіх можливих варіантів вона обрала саме той, на який не поставив би найазартніший у світі ігроман.
В додаток до свого неабиякого розуму, гострого, наче меч вмілого самурая, Лєра ще й відрізнялася вишуканою красою. Незадовго до власного повноліття, вона вже звикла, що чоловіки супроводжують її захопливим поглядом, а жінки заздрісно та безуспішно намагаються знайти хоча б якусь ваду в Лєриному бездоганному образі. Одного разу якийсь неуважний шанувальник навіть в’їхав у світлофор, задивившись на неї. Слава Богу ніхто тоді не постраждав. Окрім, звичайно, бюджету міста, в якому довелося терміново знаходити кошти на новий світлофор. В свої двадцять шість дівчина вже зробила ім’я у вітчизняній журналістиці, зарекомендувавши себе як автора, що здатен захопливо розповісти про що завгодно тонко, інтелектуально та з відтінком властивого лише їй почуття гумору. Навіть якщо б якийсь гіпотетичний дядя Петя, збираючись на чергову риболовлю, ніжно прицмокуючи губами, завертав сало й часник у свіжий номер газети «Події й версії», та необачно прочитав кілька рядків її статті, скажімо, про проблему глобального потепління, то відірватися від неї чолов’яга не зміг би, доки не дочитав би до останньої літери.
«І чому вона обрала мене?», - думав Андрій знову і знову. Не то, щоб він був гіршим за інших. Але дівчата вважали його диваком. Хлопець полюбляв усамітнення. Очі у нього часто були замріяні, руки пахли аквареллю, на всьому без виключення одязі завжди рясніли масні плями фарби. Шкіра виглядала хворобливо-блідою від постійного перебування в напівпідвальній кімнаті-студії. Існував, звичайно, шанс, що колись з того всього вийде діло, його ім’я стане відомим, а якісь скажені товстосуми будуть перегризати один одному горлянки за право володіти шедевром живопису його пензля. Але то було малоймовірно. «То чому ж?».
- «Хьюстон, прийом, база на зв’язку», - Лєра обережно торкнулася його плеча, вивівши із роздумів.
- Звичайно, мила, - відповів Андрій, зауваживши, як звабливо дівчина виглядає у новій червоній сукні із пікантним вирізом на спині.
- Таксі чекає. Не забудь зачинити квартиру та прихопити гарний настрій, - промовила, вже вибігаючи на сходовий майданчик.
Андрій квапливо підвівся. Взуваючись, поглянув в люстерце. Костюм сидів ідеально. Звичайно, за такі гроші! Старий знайомий допоміг продати кілька картин, інакше довелося б брати на це ганчір’я кредит. Бюджет у них з дружиною був спільним, але власна гідність протестувала, навіть не допускаючи ідеї попросити гроші на це вишукане вбрання у дружини.
«Наступного разу так одягнуся лише перед тим, як лягти в труну» , - ця думка відізвалася посмішкою на гладко виголеному обличчі. Йти на корпоратив до Лєриних колег було неприємно. Бо зміїне кубло у порівнянні з подібними заходами виглядало дружнім середовищем. Але що було робити? Орфей же спустився в пекло заради Евридіки, то невже Андрій не витримає кілька годин серед пекельних монстрів сучасної журналістики?
II.
Монстри були в зборі. Окрім редакції Лєриної газети запросили журналістів та видавців інших часописів та книгарень. Всі вони були підкреслено привітними і задоволеними. Наче щокасті рожеві янголятка, котрі щойно зійшли з релігійних полотен Рафаеля Санті. Проте, варто було відволіктися, і у янголяток виростали хвости й копита. Лєра безперервно обіймалася з якимось товстими дядьками та тітками, час від часу представляючи їх Андрію і навпаки. Хлопець з усіх сил робив ретельно відрепетируваний вираз обличчя під назвою: «який я радий вперше в житті вас бачити, любі мої люди, імена яких я через п’ять хвилин не згадаю навіть під дулом пістолета». Чимось подібним гості банкета відповідали йому. Аж ось в кутку зали Андрій побачив Дмитра. В одній коротесенькій руці той тримав бокал з «Мартіні», в іншій - канапе із нанизаних на зубочистку оливок та шматків італійського сиру. Дмитра ненавиділи всі без виключення працівники редакції. Журналістськими якостями він не відзначався, вважав себе розумнішим та крутішим за всіх, полюбляв плести інтриги та перемивати колегам кістки за їх спинами. Дехто з працівників приховано ненавидів його, інші відкрито зневажали. Власне, парубка давно б звільнили з посади, якби його тіткою не була співзасновниця видання. Народитися у потрібній родині - теж свого роду талант. Колись він кілька разів невміло «підкотив» до Лєри, а, спіймавши облизня, затаїв у своїй брудній душі образу на все життя. Вочевидь, Дмитро ще й досі плекав сумнівну надію на взаємність, оскільки кожного разу намагався принизити Андрія в очах оточуючих.
Ось і тепер, Дмитро хижо поглянув на заплановану жертву. Вигляд мав підступний і дещо пришелепкуватий, у своїй карикатурній пихатості скидався на першого телепня на селі. Андрій не звик до кулуарних інтриг та офісного задзеркалля, але точно знав одне: якщо гадюка готова вжалити, то тобі потрібно лише одне – випередити її. Швиденько відставши від Лєри, взяв і собі бокал елітного алкоголю. Похитуючи грибочком на шпажці, підійшов до компанії веселих молодиків, серед яких був Дмитро.
- Вітаю, панове, - намагався мати чемний вигляд. Насправді, давав супернику останні шанс повести себе по-людськи.
Не судилося.
- З якого це дива офіціант лізе в розмову людей із вищого суспільства? Краще принеси нам ще бухла, хлопче.
- Гарна спроба мене образити, але з мене такий самий офіціант, як з тебе журналіст.
У повітрі повисла важка тиша. Присутні чекали відповіді. Щоки Дмитра приміряли на себе всі кольори веселки, зупинившись на фіолетовому відтінку. Ображений чоловік намагався буквально розчавити Андрія поглядом, наче стиглий грецький горіх.
- Гарний костюмчик, - нарешті парирував він, - зняв з якогось покійника, чи орендував на вечір?
- Майже вгадав. А ти, здається, був у цій же краватці, коли тобі вручали Пулітцерівську премію? Ой, про що це я, тобі ж зроду-віку не вручали ніяких премій.
- Йолоп, цю премію вручають лише американцям, - кволо вколов співрозмовника Діма.
- Для тебе б зробили виняток, якщо б існувала категорія «Бездарні чутки та нісенітниці».
Несамовиті очі Дмитра налилися кров’ю. Він схопив Андрія за комір сорочки, вочевидь, намагаючись задушити. Виглядало то все дуже комічно, зважаючи, що ображений журналіст був сантиметрів на тридцять нижчий за свого опонента. Табуретка явно б не завадила в такій бійці.
- Майте розум, панове, - Лєра швидко «розрулила» ситуацію, та потягла Андрія танцювати, - нічого не кажи, - шепотіла вона йому, рухаючись у такт музиці, - я й сама знаю, який шматок лайна той Діма.
Андрій збирався щось відповісти, але вишуканий запах Лєриних парфумів і теплий дотик її чудового тіла відбили всяке бажання думати про щось погане. Натомість з’явилася ціла плеяда інших думок, відчуттів та бажань.
- Чому ти зі мною? – пошепки запитав він.
- Що саме ти маєш на увазі? – вона добре знала, що саме, але розумна жінка іноді вміє прикинутися в тому чи іншому питанні нетямущою
- Чому ти не з ним, не з кимось із цього кола? Ти ніколи не думала, що помилилася?
Пісня закінчилася. Лєру змусили казати тост, і питання залишилося без відповіді. Сотня очей дивилася на цю чарівну жінку, така ж кількість вух слухала, як влучно й дотепно вітала вона всіх, хто тут зібрався. І лише Андрій тихо курив коло дверей ресторану, марно вдивляючись у хмарне небо. А вдень же нічого не віщувало опадів. Здивувався. Придивився ще пильніше. І що він там збирався знайти? Відповідь? Можливо. Натомість пішов дощ.
III.
З гулянки, дбайливо законспірованої під день журналістики, роз’їжджалися всі разом. Лєру з Андрієм погодився підвезти особистий водій власника газети на новенькому службовому джипі. Уже коли рушали, ввалився напідпитку Дмитро, досмоктуючи з горла «Jameson».
- За рахунок фірми, - пояснив він, - не залишати ж цим ледацюгам.
Смачно відригнувши, примостився поруч із водієм. В автівці було на диво просторо і зручно. Пахло чимось фруктовим. Неперевершений Луї Армстронг розповідав із колонок про те, який чудовий світ нам дістався.
Колесо пробили по дорозі у місто. В якомусь полі з’їхали у кювет. Загалом все сталося на незначній швидкості, але Діма все ж таки встиг пару разів по-дівчачому пискнути й вчепитися водієві в руку.
- Не хвилюйтеся, - спокійно сказав Коля - шофер зі стажем, - зміню колесо, й поїдемо далі. На все про все – хвилин десять-п'ятнадцять. Можете поки що подихати повітрям.
Андрій і Лєра мовчки вийшли із машини. Після дощу було сиро і брудно, але дихалося легко й спокійно. Жодного вогника на кілька кілометрів. З одного боку ліс, з іншого – поле стиглої пшениці. Вже збиралися рушати, як з кущів щось пискляво озвалося. Потім ще, вже дещо гучніше. Нарешті у ближньому світлі фар з’явилося кошеня. Брудне та мокре трусилося воно на худих лапах, боязко оглядаючи людей.
- Мабуть, вивіз хто з села, щоб не топити, - прокоментував Коля, - все готово, можемо рушати.
Андрій відчинив Лєрі двері, потім десь зник на хвильку, з’явився, тримаючи брудне нявкаюче створіння в руках.
- Викинь ти цей непотріб! – став вимагати Дмитро, - ти хоч знаєш, скільки оббивка салону коштує? Вимажеш – все життя працюватимеш на його заміну.
Андрій не відповів. Лише зняв піджак, запеленав мокре кошеня, наче ляльку. Сказав Колі: «рушаймо».
Хмари зникли. В небі з'явилися місяць та зорі, котрі неможливо було злічити. Як і тисячу років тому, світили вини журналістам та художникам, багатим та бідним, героям та лиходіям. Лєра поклала голову Андрієві на плече. Прошепотіла: «Ніколи не думала. Знаю, що не помилилася». Дуже швидко заснула. Кошеня зігрілося й почало голосно муркотіти на джазовий манер.
-What a Wonderful World, – подумав Андрій і заплющив очі.