Новела
Юрко з Настею місяців зо два як одружились, і молодому голові нової сім’ї захотілось детальніше познайомити свою дружину з шахтарським містечком, в якому він народився, і де минули його юнацькі роки. Детальніше, бо після весілля вони вже там побували у його матусі, яка жила у своїй хатині на околиці містечка одна однісінька, тому що батько Юрків ще бозна-коли не повернувся з фронту Другої світової. Але того разу за нестатком часу Юрко не зміг як слід показати дружині містечко своєї юності, тому й вирішив зробити це зараз. Тим більше, що Настя вже завагітніла, і пізніше здійснити це було б складніше.
Отож, приїхало молоде подружжя в Донбас, чим дуже втішило Юркову стареньку, і по два чи три дні повів Юрко Настю рідними вуличками, завулочками знайомити зі своїм містечком. Довгенько гуляли вони й забрели аж на протилежну від матусиної хати околицю містечка, де теж був в основному приватний сектор. Була якраз рання осінь, коли спадає донбаська спека, а в садках ще зеленіють дерева й синіють, червоніють сливи та яблука. Та сонечко іноді ще припікало, й незабаром Настю почала допікати спрага.
– Де б його хоч би півсклянки водички ковтнути, – жалілась вона чоловіку.
– Та колись цю справу можна було вирішити біля будь-якої вуличної водопровідної колонки. А тепер… усі обзавелись лічильниками і економлять воду. Тому й колонки ці давно зруйновані, – сказав Юрко. – Доведеться звертатися до якогось хазяїна.
Біля одного двору побачили вони в дверях літньої кухні жінку, середніх літ, і Юрко звернувся до неї з проханням дати їм водички напитися.
– Вадічкі? А чєго ж нє дать! Захадітє. Я вас сєйчас правєду, – промовила жінка російською скоромовкою й підійшла до хвіртки. Через двір вони пройшли за нею до кухні й зупинилися біля ганку.
– Вхадітє, вхадітє! – запросила їх жінка, переступаючи поріг. Вони зайшли до кухні. Там горіла груба. За столом коло стіни сидів чоловік, ще не старий, і щось сьорбав з миски. Біля самих дверцят груби сидів молодий парубок, русявий і кирпатий, з цигаркою в зубах, що, очевидно, слідкував за грубою. Жінка всадовила Настю на маленький стільчик в закутку між стіною й грубою і подала їй склянку з водою. Юрко тупцював поблизу дверей.
– Что ето ти, маманя, за бендєровцев к нам прівєла? По-бендєровські, слишал, гомонят, – промовив парубок, і раптом потягнувся до Насті, і, поляпуючи її долонею по коліну, додав, позираючи на Юрка: – А бендєрочка у тєбя нічєво…
Жінка, ніби не чуючи нічого, мовчки помішувала ложкою щось у невеличкій каструльці на плиті. Чоловік теж мовчки сьорбав. Юрко напружився і злісно уп’явся очима в зухвальця.
– О, та ти, відать, і вправду бендєровєц! Виходіт, єщьо нє всєх вас пєрєбілі… А вот бендєрочку твою я би поміловал… для сєбя, – на всю губу осміхаючись, промовив парубок і знову поляпав долонею Настю по другому коліну. І тут Юрко не втримався, спалахнув від обурення. Не тямлячи себе він зірвався з місця, підскочив до груби, вхопив з плити каструльку і, не відчуваючи рукою жару, перевернув її на голову парубкові. Той аж підплигнув і, вхопившись руками за голову, заволав, бігаючи по кухні. Жінка, сплеснувши руками, зарепетувала:
– О госпаді! Да что ж ето такоє!
Чоловік скочив на ноги, схопив зі столу ніж і кинувся до Юрка. Але той вже був з коцюбою в руці, яку він угледів біля груби. Тож Юрко як уперіщив тією коцюбою чоловіка по черепу, то той, бідолага, аж присів. Тим часом Юрко ухопив Настю за руку й подався з нею надвір, а потім на вулицю і – гайда швиденько до автобусної зупинки, поки в тій кухні не прийшли до тями.
Вже їдучи в автобусі, Настя довго мовчала, ледве переводячи дух. Нарешті вона раптом уважно подивилась на Юрка й сказала стиха:
– Оце тобі й склянка води…
Юрко мовчки пригорнув дружину.