ПНХ, Украина!
Як тільки я заводив мову про дружбу народів і про те, що разом народи сильніші, мені відразу кидали в очі — ти ненавидиш все українське. Як це я ненавиджу все українське, якщо в радянські часи в підлітковому віці 90% прочитаних мною книжок було на українській мові? Як це я ненавиджу все українське, якщо у шкільні роки моїм улюбленим письменником був Олесь Бердник? Хіба будуть такі ж відтінки змісту на будь-якій іншій мові як у словах “тремтливе листя”, “жовто-гарячий”, “полум'яно-багряний”? Не будуть ніколи, бо до змісту загального ще додається зміст звукових вібрацій. Але менше з тим. Як би не боліло моє серце за Україну, Я НЕ ХОЧУ ворогувати ані з Росією, ані з росіянами. А саме оця ворожнеча зараз і є ознакою любові до України. Претензія, що я ненавиджу все укпаїнське, ображала мене протягом двадцяти трьох років до глибини душі. Але не зараз. Так, зараз я сам заявляю: “Я ненавиджу все українське”. Я ненавиджу українську зраду — а вона в крові україномовного населення ще з тих часів, коли на території Правобережжя йшло полювання на рабів та з часів панування Австро-Угорщини. Зараз оці лохи й ідіоти (маються на увазі “патріоти”) спродали український народ у колоніальну залежність США та Німеччині. Я ненавиджу жадібність. Як це — заради грошей на хату і офіцерського чину їхати на АТО, щоб вбивати своїх співвітчизників? Тому й призначав свого часу Коломойський винагороду у десять тисяч зелених за вбивство сепара. Він розраховував саме на жадібність і продажність. Чим це краще за вбивство, яке скоює звичайний бандит? Я ненавиджу оцю українську жадібність, яка вийшла на світову сцену у всій своїй “красі”. Я ненавиджу садизм і жорстокість — а вони прийшли від галичан і заполонили всю Україну — як можна проводити у Києві марші на захист чотирилапих і не проводити марші на захист дітей і пенсіонерів Донбасу? Така жорстокість — суто українське явище. Росія ж крекче, але покірно приймає біженців з України й так само милостиво й покірно шле на Донбас ліки, їжу й будівельні матеріали для відновлення. Я ненавиджу оцю українську рису. Я ненавиджу ненависть до інших. Я люблю дружбу, справедливість і благо людей. Я люблю братню Росію. Тому я ненавиджу оце суто українське — зненависть до росіян і Росії. Поглянь на себе в дзеркало — і побачиш винуватця усіх українських бід. Нема чого шукати його в Росії. “Велика” Україна — дійсно велика... але брехуха, а не держава. А я ненавиджу брехню. Всесвітня брехня — національна риса національних ЗМІ. ТАК, ТЕПЕР Я НЕНАВИДЖУ ВСЕ УКРАЇНСЬКЕ. І навіть ні в чому не винні вишиванки (вони — символ садизму). І навіть мову — нею розмовляють бездушні дебіли. Я ТЕПЕРЬ — РУССКИЙ. А ты, Славоукраинская Украина, сдохни. Чем быстрее ты сдохнешь, тем быстрее родится новая Украина. И тогда я опять смогу любить все украинское. А сейчас я - русский, поняла, дура набитая? И горжусь этим.