Сьогодні знову лив дощ за вікном і я вже немов по звичці залізла на підвіконня з гарячою чашкою чаю, укутавшись в теплий плед. Вулиці надзвичайно пусті і лиш де-не-де пробігають люди, які спішать кудись. Хтось на роботу, хтось в гості, а хтось чимдуж спішить додому, де рідні стіни укриють від зливи. Я люблю таку погоду. В такі моменти я даю волю думкам, і не важливо, хорошим чи поганим. Мені хотілось би прокинутись від теплих обіймів, від гарячого поцілунку в щічку, від ласкавих поглажувань по плечу, але натомість прокинулась від шуму дощу за вікном під теплою ковдрою і зі шкодуваннями про те, що сон так швидко закінчився. Вже майже місяць як ти пішов і я вже наче заспокоїлась, але ти немов примара ходиш за мною по п’ятам. Я чую тебе у маршрутці, коли їду з навчання втомлена, бачу на вулиці, де ми так часто ходили, відчуваю твої обійми, обіймаючи іншого. Головою я вже майже забула, але душа не дає вирвати тебе звідти.
Мені б тільки не зірватись, не подзвонити, не підійти на вулиці, я забуду про тебе, я забуду твої м’які вуста, що задаровували мене цілунками, забуду величезні руки, які обіймали до хрусту, я забуду тебе, такого брутального, з душею дитини. Я забуду все! Проте поки що, сни про тебе мені не дають спокою, і я упиваюсь спогадами вдосталь, щоб сп’яніти і впасти без тями.