Деякі люди впевнені, що з кожним роком, днем світ стає все більш жорстоким, люди - черствими й холодними. Інші вважають, що ми лише бачимо те, що хочемо побачити; те, чого, можливо, і не існує взагалі. Але якщо вдуматись, то сама по собі Людина - це згусток егоїзму. І, якщо цей егоїзм не стримувати й не контролювати, він переростає в егоцентризм, дуже скоро з'являється і байдужість. І, оскільки, людина все частіш не має часу та й ще лінується, вона забуває, що потрібно виховувати в собі щось духовне, самовдосконалюватись. Особливо, потрібно навчитись любити - себе, близьке оточення, весь світ навколо.
Наші закам'янілі серця тримають і зберігають лише злість, невіру, сумління й страх. Черства душа не вміє любити і не може радіти. А потім ми так щиро дивуємося: "А де ж моє щастя?". Але ж щастя неможна спіймати. Його можна лише відчути, як запах улюблених парфумів, до складу яких обов'язково входять любов, кохання, радість життя. І відчути все це на собі з кожним роком стає дедалі важче. Мабуть, з часом, ми забуваємо як це, не можемо зрозуміти, що це не вигадка, ми не віримо.. А нам так бракує цієї віри. Хоча б трошечки.
В дитинстві ми з легкістю могли повірити в диво, різні казки, в Діда Мороза. Нас все приваблювало, все здавалось таким цікавим. Але ми почали дорослішати, стикатися з розчаруваннями, опинятись перед важкими рішеннями. Побутові проблеми звалились, створивши дуже вузьке коло, в якому ми все сидимо і гадаємо - "Як прожити?" І зовсім нічого не бачимо. Не бачимо те, що відбувається за його межами. На зміну першій проблемі виникає інша, і ми настільки заклопотані, що й не в силах озирнутися навкруги. Намагаємось все врятувати свою хатинку від пожежі та не бачимо, що все місто вже давно перетворилось на попіл.
Потрібно сказати "ні" сумлінням та впустити трошки любові й віри. Хоча б на хвилинку відчути себе щасливим. І вже не зможеш бути байдужим.