11 червня в Київському міському будинку вчених відбувся святковий концерт за участю учнів Школи Постановки Голосу Павла Тютюнника. Відбулась також презентація книги Павла Васильовича «Приречені на Щастя».
Я співала на цій сцені від імені Школи перший раз, зі своєю донькою Кароліною. І перший раз я побачила свого Вчителя не в класі, а за кулісами. Власне, я більше спостерігала не за учнями як вони співали, а за ним. Склалось таке враження, що він не за кулісами стоїть, а разом з тим, хто співає, тримає його за руку. Очима і думками він був з учнем, навіть губи співали в унісон, без звуку. На заняттях ми відразу чуємо його зауваження, під час співу, він направляє, по ходу, вирівнюючи і даючи змогу учню вивільнити шлях для пісні. На концерті ж було трохи інше – він так болів за кожного, неначе це його власна дитина.
У Леонардо да Вінчі є такий вислів, що поганий той учень, який не перевершив свого вчителя. Я перефразую Леонардо. Справжній Вчитель – це той, учні якого перевершують його самого. В цьому щедрість душі Вчителя. Цією якістю володіє Павло Васильович. І, нажаль, не володів Леонардо… Його знають, ним захоплюються, його возвеличують, його вивчають, люблять і шанують. Та хто знає його учнів?
Яке це щастя – мати такого Вчителя! І яке це щастя – вчитись у школі, учні якої – як одна сім’я! Не можу за інших сказати, але, думаю, що вони такої ж думки. Немає ніяких змагань, ніхто нікого не хоче випередити чи перевершити. Кожний боліє за кожного. Якась така загальна підтримка, єдиний організм, у якому кожна клітинка прагне до краси і гармонії задля краси і гармонії організму в цілому.
«Приречені на Щастя». Я дякую Вам, Павло Васильовичу, за ці слова. Адже прагнення кожної людини у цьому світі – щастя. Щастя в тому, щоб почувати себе вільним у самому собі, не володіти ні ким і ні чим і не залежати ні від кого і ні від чого. Ви побажали мені свободи творчості. Це так важливо – бути вільним у своїх думках, у своїх мріях. Це так важливо – бути потрібним. Так важливо, щоб були люди, яким потрібне те, що ти робиш, щоб віднайшлась хоча б одна людина, варта твого дару. Всім дарований талант від народження, та не кожен ладний прийняти його, дарунок від самого Господа. Здавалося б, від самого Бога не приймають подарунків, де вже людина від людини?... А Ви це робите, Ви допомагаєте своїм учням прийняти ті Дари, прийняти себе, прийняти весь світ і навчитись бути корисним собі і людям.
Щастя – це коли хочеться безперервно дарувати, коли подаруєш – і відчуваєш від того таке захоплення, такий підйом, що таке враження, наче крила виростають. І ходиш весь день переповнений радістю від того, що подарував. І зовсім не важливо оцінять той подарунок чи ні. Одна моя знайома, художник, говорить, що вона коли напише картину – немов кидає її в колодязь, просто відпускає її у світ. А потім я напишу якийсь вірш чи легенду до її картини, і це начебто з того колодязя відголосок, дзвіночок, що там хтось є.
Дякую всім тим людям, які приймали участь у святі, нашому святі, адже ми – сім’я. Дякую всім, хто знайшов час, бажання і можливість прийти і послухати нас, послухати Павла Васильовича. Думаю, ви не даремно витратили час. Дякую Раїсі Степанівні Недашківській, народній артистці України, яка так тепло, по-домашньому заправляла атмосферою вечора. Дякую за спів з сестрою Надією, за сумісну пісню. І я тішуся, що причетна до всього того.
Хочеться побажати Вам, Павло Васильовичу, вдячних учнів, які б берегли і зрощували надалі посіяні Вами зерна, щоб Ваша праця не була даремною. Щоб кожен Ваш учень цвів неповторно і красиво у Вашому прекрасному саду. Нехай Ваш Прекрасний Сад шириться, буяє, майорить усіма фарбами веселки, нехай поливають його благодатні дощі і осяває золоте сонце! Нехай з кожним днем все більше стає українців і не українців, приречених на Щастя, разом з Вами!
З Вдячністю.
Світлана Мудрак
13.06.2015
м. Київ
Школа Павла Тютюнника: http://ukrbelkanto.com.ua/
Группа ВКонтакте: https://vk.com/club79550686
Группа в facebook: https://www.facebook.com/groups/897342690277744/