До Віктора Нієкрашаса
у відповідь на: "Друг Либертус..."
http://www.proza.ru/2015/06/10/1369.
(«Перший мирний ранок»)
ПРО СТРАХ
(лист №2)
Знаєш, насправді це не є добре, коли нічого не боїшся. Це тільки здається зверху, ніби це круто, ніби ти незалежний... А насправді це пастка для Душі. Відсутність страху — це атрофія Душі. Байдужість - це коли ти вже майже мертвий... Можна сказати, коли ти ще чогось боїшся — ти ще живий. Доки ти чогось боїшся — ти здатен цінувати життя у всіх його проявах: як своє життя, так і чуже... Пам'ятаєш, нас вчили: “Хлопчики нічого не бояться”. І ми слухали. Вірили. А насправді що? Нас вчили бути жорстокими... Бездушними до своєї болі, та до чужої болі; не плакати, і бути бездушними до чужих сліз... Нічого не відчувати, і бути черствими до чужих переживань. Нас вчили бути нелюдями.
“Хлопчики мусять бути сильними”, “Хлопчики ніколи не плачуть”. Ми вчилися бути роботами із самого дитинства. Ти навчився нічого не боятися? А жаль... Бо я мрію навпаки, боятися. Боятися когось втратити. Боятися спричинити комусь душевний біль. Боятися примусити когось плакати... Боятися померти. Я вчуся цьому. Але, як можна навчитися когось втратити, коли нікого не маєш, коли ні до кого не прив'язаний? І як можна навчитися когось боятися втратити, коли бачиш, що тебе втратити ніхто не боїться?... Ти нічий... Живеш собі далі, як живеться. Без серця у грудях. Усе твоє багатство — це твоє дихання. Яке нікому не потрібне всерйоз, окрім тебе самого. А тобі самому воно потрібне, скажи?...
Якщо подивитися уперед, у своє майбутнє, де ти так само один, як палець, і так само живеш, не маючи серця в грудях — то стає очевидно, що воно, таке майбутнє, — сіре, немов хмарна погода. Прожити усе життя, і так і не взнати, що таке промені сонця — думаєш, це добре? Прожити усе життя, і так і не навчитися посміхатися, немов сонце. А деякі люди навіть вміють сміятися... Ти вмієш сміятися, скажи? А от у мене є мрія: навчитися сміятися.
А поки що я сміятися не вмію. Не вмію тому, що я нічого не боюся. Не боюся нікого втратити, і не боюся спричинити душевний біль навіть самому собі. Тому сміливо дозволяю собі говорити що завгодно, і дозволяю собі ризикувати усім, що маю: своїм диханням. Щоби, хоча би в цьому знайти собі насолоду життям... Люди бояться говорити уголос те, що думають насправді. А насправді говорити вголос свої думки — це зовсім не страшно. Бо, страшно насправді лише те, коли тобі нічого не страшно. Ось це — дійсно, страшно...
Тому — що виходить? А виходить те, що, якщо ти ще можеш чогось боятися — то бійся, з усіх сил. Бо, поки боїшся чогось — ти живий. А померти — завжди встигнеш. Так само, як завжди встигнеш розучитися сміятися...
А ти ще вмієш сміятися?
13.06.2015, 22:55
Братіслав Лібертус