Виктору Ниекрашасу,
в ответ на: "Друг Либертус..."
http://www.proza.ru/2015/06/10/1369.
("Первое мирное утро")
"В ЭТОТ РАЗ ТЫ ДРУГОЙ"
(письмо)
Привет, Вик...
Я написал: "Привет, Вик..." - и уже несколько минут сижу в задумчивости.
Перед этим прочёл твоё письмо ко мне. Прочёл несколько раз, пробегая глазами строчки снова, и снова впадая в задумчивость.
В этот раз ты другой... Теперь я увидел тебя другого. Наконец.
Я хочу сказать: "Ход твоих мыслей теперь мне начинает нравиться." Да, в самом деле, в этот раз я могу даже попытаться пошутить: "Так, Вик! Я не понял, а где трупы?"... Но, мне не хочется шутить. Мне хочется что-нибудь сказать в ответ.
Слушай, а давай я перейду на украинский язык? Я думаю, ты его понимаешь.
Отже, тепер заново:
Привіт, Вік...
Я прочитав твого листа... Спершу навіть розгубився, бо не очікував такого. Побачити тебе такого. Зовсім іншого... Перечитав знову усе. І знов та сама розгубленість... Знову перечитав... А потім почав вивчати рядок за рядком, слово за словом. Захотілося доторкнутися до слів кінчиками пальців... Легенько та задумливо... Мабуть, таке саме почуття переживаєш, коли раптово отримуєш від когось бажаного букет квітів. І потім сидиш перед цим букетом, замислившись, і легенько торкаєшся до пелюсток... Проводиш пальцем... Навіть не розуміючи, навіщо це робиш. Просто тому, що хочеться...
Колись у мене таке було, коли я був на поляні, і там цвіли польові квіти. Я лежав на траві, серед них. Квіти були високі, і мене не було видно, і я цим насолоджувався: що я лежу серед квітів, і мене не видно. Я лежав на животі, і роздивлявся суцвіття. Торкався до них пальцями та поглядом. І роздумував про те, що - ось, вони живі. Вони щось вміють відчувати, - це напевне, бо вони вміють говорити з людиною, і вміють чути людські думки. Я лежав, і говорив з ними. Питав у них, про що вони зараз думають. Вони розказали мені багато що. Розказали про те, що я зараз пом'яв їхніх друзів, і лежу на них. Їм боляче, і вони стогнуть. Стогнуть мовчки, тихо, але чутно. І вони дуже хочуть жити, хочуть розпрямитися та встати, і знову радіти сонцю. Мені стало сумно та ніяково, я встав, і пішов звідти.
Пішов у лісок поблизу. Там дзюрчав струмок. Я пройшов трохи проти течії, аби знайти джерело. І я побачив його. Джерело. Вода билася чиста-чиста, а дно було коричневим, ніби в іржі. Мені стало цікаво, чому дно джерела коричневе, ніби в іржі. Я замислився, і стояв так деякий час, просто задивившись на те, як вода б'ється з-під землі. Було так хороше, що не хотілося і рухатися. Було просто хороше. А потім, по деякому часі, я повернувся, аби йти додому, і на зворотньому шляху побачив гриби. Добре, що при мені був ніж, і я нарізав їх. Їх було усього кілька, і вони були досить великі: якраз достатньо, аби мені на обід.
Наступнього дня я знов пішов у той же лісок, аби ще пошукати грибів, і знайшов багато. І знайшов ще одну поляну з квітами, і там затримався ненадовго. Там було кілька дерев, які здавалися поваленими, але насправді вони, з якихось причин, так росли, та зеленіли. Я подумав: "Що могло примусити дерева рости горизонтально?" Підійшов ще ближче, аби роздивитися, і зрозумів: колись, у молодому віці, вони були не то звалені, не то зламані, і лежали так деякий час, напівживі, а потім знов пустили коріння, але вже збоку стовбура, під собою ж. Так і лежали, і продовжували рости, та зеленіти...
...Знаєш, я дуже добре знаю, що це таке за почуття, коли: "Давно вже не страшно за себе". Мені так само не страшно. Дуже давно. Скільки я себе пам'ятаю, мені ніколи не було страшно. Бо нема чого втрачати: вже все втрачено, окрім самого життя, окрім самого дихання. А те, що є зараз - усе тимчасове, усе чуже, казенне, і тому серце до нього не приліпляється. Бо це як сидіти на вокзалі, і нікуди не поспішати. Бо ти тут сидиш лише для того, аби дати перепочинок ногам та подрімати трохи. На вулиці тим часом іде дощ, або сипле сніг. А ти - тут, під величними кам'яними зводами куполів у стилі ренесанс. Це шикарно та велично.
Але - не твоє... Ти просто тут сидиш, тимчасово. І милуєшся на цю красу, роздумуючи про те, що колись ось ця краса будувалася руками простих людей, під керівництвом прорабів. Носили відрами цемент, носили носилками цеглу, по двоє. Потім сиділи в обідній час, та розгортали свій обід, загорнутий, можливо, у газету, яку вони не вміли читати. Але, скоріше за все, загортали свій обід у шматок старої тканини. Жили, трудилися, будували.
А вдома, напевне, чекала родина. У когось - тільки дружина та купа дітей. У когось - три покоління під одним дахом. А у когось - зовсім нікого... Можливо, хіба що, голодний кіт. Або пес. Руденький такий, невеличкий, з хвостом, мов бублик. Літо чи зима, осінь чи весна, а в хаті - усе однаково. Можна зібрати найцінніше, що у тебе є, закинути це у торбу, і - піти кудись пішки, у інше місто... Просто так. Щоби хоч якесь розмаїття було. І поселитися в тому іншому місті теж на деякий час: як пощастить, або як захочеться... Люди-кураї...
...Хто гарантує, що ми ніколи не побачимося? Життя часом буває непередбачуване. Два роки тому ти не міг передбачити, що дивитимешся на людське життя і людські цінності зовсім іншими очима. Але, завдяки втратам, тепер ти значно краще розумієш мене. Розумієш мої цінності. Бо сам тепер цінуєш те саме, що і я, натомість зневажаючи тепер те, що ти цінував раніше, але тепер дивишся на нього зовсім інакше...
Тепер я бачу різницю між тобою теперішнім, і тобою два роки тому. Тепер - бачу... Хід твоїх думок тепер мені подобається, і мені хочеться слухати тебе ще...
13.06.2015, 15:35
Братіслав Лібертус