Про український ура-патріотизм та про дещо інше культуру, виховання, здоров`я)
Коли я читаю в засобах масової інформації доволі чисельні публікації на тему українського патріотизму, в мене інколи виникає враження, що хтось замовив репортаж з палати номер шість. Пропагуються доволі дивні речі: наприклад, хто пошиє найбільший прапор України, хто зуміє розмістити такий прапор якнайвище, хто зуміє створити із декількох тисяч стандартно одягнених молодих людей на найбільшій площі держави контур велосипеда і тому подібні зовсім недоречні справи в умовах практичної війни, яка щодня забирає життя наших громадян та несе їм дуже багато горя та страждань. Невже справжній патріот моєї улюбленої країни може уявити собі, що саме в цих дуже сумнівних заходах і є прояв патріотизму? Невже в цих ура-патріотів нема відчуття, що подібні заходи не тільки є марнуванням великої кількості матеріальних і фізичних ресурсів, які вкрай необхідні для досягнення перемоги, але, що набагато гірше, є спробою (навмисною чи не розумною) дискредитувати саму благородну ідею вшанувати свою країну. Хтось з великих мислителів колись сказав: якщо хочеш знищити якусь найсвітлішу ідею, потрібно її довести до абсурду та перетворити на свою протилежність. Щось подібне і відбувається нерідко в Україні. Мабуть, ці ура-патріоти забули, а, можливо, й не чули ніколи лозунг часів другої світової: все для фронту, все для перемоги. То ж і намагаються своїми такими незграбними вчинками проявити свою громадянську позицію, а насправді дискредитують саму ідею істинного патріотизму.
Я з величезною повагою та вдячністю сприймаю самовіддану працю тих істинних патріотів України, які використовують ту ж саму тканину для того, щоб пошити нашим бійцям замість величезного прапора простирадла або маскувальний одяг. І я зовсім не можу зрозуміти тих «патріотів – спортсменів» та їх керівників, які в ці скрутні часи витрачають величезні народні кошти задля задоволення власних амбіцій на шквалт підняти прапор України на вершину якоїсь величезної гори, або влаштувати якесь грандіозне спортивне дуже і дуже затратне шоу в той час, як у держави не вистачає коштів на найнеобхідніше, наприклад, для того, щоб врятувати життя тяжко хворих дітей або допомогти дітям – сиротам. І нехай мені не розповідають байки про те, що нібито саме такі заходи ( в тому числі і спортивні) дозволяють світу впізнати щось таке нове про нашу державу. Це є не що інше, як цілеспрямований обман населення, тому що жодна найсенсаційніша стаття в книзі рекордів Гіннеса не вартує життя людини, яке можна врятувати.
Я з великим задоволенням і відчуттям гордості за свою країну слухаю, як вболівальники на при кінці футбольного матчу виконують гімн України та висловлюють свої вітання – слава Україні, отримуючи в відповідь не менш вагоме – героям слава! Але, погодьтеся зі мною, коли це героїчне вітання пропонують виконати 10 – 15 разів поспіль, то виникає якась незручність та підозра, що комусь дуже хочеться перетворити патріотичне вітання на якесь блюзнірство. Про яку культуру на таких зустрічах футболістів може йти мова, коли так звані фанати футболу, яких за звичай називають ультрас (маю на увазі постійних супроводжуючих свою команду – до речі, за чиї кошти?) поводять себе на стадіоні (і поза ним) неначе збіговисько диких звірів. Фінал кубка України 4 червня цього року безпосередній тому доказ. Чому до цих негідників, які заважають справжнім вболівальникам отримувати задоволення від перегляду гри своєї улюбленої команди, таке поблажливе відношення? Чому б не влаштувати показовий суд на тому ж стадіоні над тими фанатами – хуліганами, які влаштовують димові завіси або підпалюють стадіон, створюючи тим самим реальну загрозу здоров’ю гравців та вболівальників? Повторюю: звідки така поблажливість правоохоронців? Хіба стадіон не відноситься до місця громадського перебування людей, як, наприклад, та ж вулиця, де за злісне хуліганство передбачено доволі суворе покарання? І, врешті, кому потрібні взагалі такі небезпечні об’єднання фанатів українського футболу, які мають практично всі ознаки потенційного, а інколи й реального злочинного угрупування? Мабуть, військкоматам саме в секторах фанклубів потрібно видавати повістки до мобілізації, а не в вагонах метрополітену.
Ми будуємо свою незалежну державу, у якій необхідно виховувати у населення, особливо у підростаючого покоління справжній патріотизм. І потрібно всіляко вітати появу опублікованих днями методичних рекомендацій Міністерства освіти на цю дуже важливу тему. Мабуть, сьогодні, як ніколи, актуально звучать слова «залізного» канцлера Німеччини Отто Бісмарка, який сказав: війни виграють не солдати та маршали, а виграють шкільні вчителі та парафіяльні священики.
Саме школа в першу чергу повинна займатися фізичним і духовним вихованням наших дітей, тому що в неї (школи) є можливість підходити до цього процесу в певній мірі комплексними, уніфікованими методами. Дозволю собі провести певні паралелі: неможливо уявити, щоб математику, або якийсь інший предмет в різних школах викладали як кому заманеться. А ось уроки так званої фізкультури в наших школах сьогодні відбуваються саме так. Я вважаю, що уроки фізкультури повинні по всій Україні проходити по єдиній програмі, дуже простій і зрозумілій для сприйняття її необхідності та для розуміння її значення для забезпечення людині міцного здоров`я до кінця її життєвого шляху. Щоб не будо такого досить дивного і поширеного явища, коли від занять на уроках фізкультури на прохання батьків за лікарськими довідками звільнялися діти, які саме найбільше потребують занять фізичною культурою. Всім зрозуміло, що батьки школярів добре освідомленні не тільки про те, що користі від уроків на сучасній «фізкультурі» в школі не має, але й про їх потенційну небезпеку (згадайте, скільки учнів загинуло на цих уроках). Потрібно, щоб така оновлена програма забезпечувала виконання систематичних, з першого до випускного класу повторюваних, елементарних, але вкрай необхідних завдань: навчити дітей правильно дихати (сьогодні 70% випускників і, звичайно ж, решти населення дихають не правильно, що негативно впливає на їх здоров`я), створити їм так званий корсет із м’язів хребта для забезпечення правильної красивої осанки, навчити школярів умінню розслаблюватися фізично і психологічно. Але, коли я ознайомився з проектами реформування шкільної освіти, обговорені (як стверджують поважні проектанти) з кваліфікованими спеціалістами в академії педагогічних та академії медичних наук, я не побачив навіть будь якого натяку на необхідність знайти відповідне місце в цих програмах фізичній культурі.
Вважаю доцільним саме в цьому місці торкнутися такого, дещо несподіваного, питання про міністерство культури. Мені не зовсім зрозуміло, а чому власне саме так називає себе це відомство. Поясню свою думку. Культура, як відомо, складається з фізичної (вона є первинною) та духовної. Тож, коли міністерство опікується тільки духовною культурою, то воно повинно мати і відповідну назву: міністерство духовної культури.
А якщо це дійсно міністерство культури, то під його керівництвом повинні бути обидві гілки культури. Потрібно, нарешті, знайти гідне місце в державі для такого надзвичайно важливого явища, яким є фізична культура. Потрібно зробити її одним з найголовніших пріоритетів країни. Потрібно як найшвидше відокремити на законодавчому рівні фізичну культуру від такого явища, як спорт, тому що спорт в нашій країні, займаючи дуже незначну часточку в структурі фізичної культури, фактично паразитує на ній, забираючи собі майже всі виділені державою кошти цьому міністерству. Звичайно ж, я не проти спорту, але я проти того дивного, зовсім не зрозумілого становища, коли спортом намагаються підмінити фізичну культуру, коли постійно з радіо - та телеприймачів тільки й чути пропаганду спорту, яка неправдиво стверджує, що, нібито, спорт забезпечує міцне здоров`я людини. І це при тому, що жоден вид спорту, жодна гра, розвага не є тим фактором, який забезпечить людині міцне та довготривале здоров`я. На це здатна тільки фізична культура в широкому розумінні цього слова, а головним завданням спорту (як професійного так і аматорського), як вже неодноразово наголошувалось, є розвага людей, поліпшення якості їх життя.
Складається враження, що тема популяризації фізичної культури в Україні абсолютно не бажана. Свого часу мені знадобилося витратити майже рік на те, щоб мені надали змогу висловити свою думку на цю тему на одному авторитетному каналі українського радіо, майже стільки ж було витрачено часу на публікацію відповідної статті в поважній газеті. Але жодної реакції від тих, хто мав би зацікавитись цією ідеєю, як не було так і немає, хоча коментарі читачів були позитивними. Наша школа як «забезпечувала» школярів великою кількістю різноманітних хвороб, так і продовжує досить успішно цей негативний процес. На сьогодні майже сто відсотків дотримувачів шкільних атестатів зрілості мають різні захворювання, а нерідко і їх «букет».
Пошукайте в соціальних мережах інформацію про те, яким чином в державі планують боротися з цим лихом, як планують поліпшити здоров’я школярів? Такої інформації ви не знайдете, за винятком, хіба що моєї одинокої статті в щотижневику «Дзеркало тижня». Невже керівництво держави влаштовує такий драматичний стан справ щодо поганого здоров’я підростаючого покоління, що неодмінно позначиться (та вже й позначається!) на здоров’ї всього нашого народу? Невже керівників України зовсім не турбує стрімка депопуляція народонаселення країни, однією з вагомих причин якої і є відсутність в країні елементарної фізичної культури? Невже є бодай частка правди про нібито «запланований» (ким саме?) процес зменшення чисельності народонаселення України до 35-25 мільйонів громадян, про що мені неодноразово доводилося читати в різноманітних, можливо, й сумнівних ЗМІ?
Невже такий невтішний стан справ щодо здоров’я наших школярів, та й взагалі всього нашого народу когось влаштовує? Невже цей небажаний ура-патріотизм має бодай якийсь шанс підмінити собою справжню душу українського народу? Невже нам з вами, шановні співвітчизники, і надалі наші можновладці будуть відмовляти користуватися справжньою фізичною культурою, а не її сурогатом в вигляді такої собі гри та розваги, яким беззаперечно являється спорт? Відповідь на всі ці численні та кричущі запитання має бути однозначною: ні, ні, й ще раз ні. Ми всі повинні добре запам’ятати, що без фізичної культури ми всі приреченні на вимирання, тому що народ, який не має навіть уявлення, що таке фізична культура в широкому значенні цього слова, приречений на небуття.