...Вони просто сиділи в порожньому кафе на набережній та пили біле вино з устрицями. Він і молодша за нього на 14 років. Було добре, спокійно і затишно. Якось по-дитячому без зайвого. Мовчали, дивлячись у вечірнє небо. Пахло смаженим м’ясом та водоростями. Радіо Nostalgie зупиняло час. Потім у нього почало щемити серце та запаморочилося в голові: давали своє роки та й день був не з легких... Зблід. Важко дихав. Вона намагалася чимось допомогти, але не знала чим... Він відчував, що може померти... Спочатку захвилювався, але коли вона взяла його руку в свою і подивилася в очі, стало якось байдуже і він заспокоївся, хоч і продовжував дихати важко і часто. За декілька хвилин почало легшати. Дивовижний спокій розлився по тілу, заполонивши свідомість. Було просто добре. Це «добре» зовсім поруч, і його не хотілося відпускати... Він міцно стис її долоню в своїх руках – і спокою стало ще більше: в її погляді і десь глибше, в самих очах, у рухах її рук та запаху її парфумів, у терпкуватому смаку вина на її губах... Він чомусь думав про цей смак і так захотів перевірити ту таємничу терпкість, що заплющив очі. А вона ніби усе знала наперед. Тепер уже просто чекала. Була схожа на королеву спокою, з якою так хотілося залишитися поряд назавжди. Розплющивши очі, він сказав: «Мені так добре з тобою...» Вона хитнула головою у відповідь та усміхнулася. Спокій у її очах став теплим та лагідним, як парне молоко, обличчя світилося і було наче прозорим. А потім вона підсунула свій стілець до нього, обійнявши шию двома руками та поцілувавши його очі, прошепотіла: «Залишайся...»
02.06.15