1
Вокзали - це великі портали між містами. Байдуже на час. Простір вже підкорений. Декілька таблеток амфетаміну - дозу доводиться збільшувати - і очікування розчиняється в стакані води. Сучасні лікарі мало розуміються на препаратах. Не питай їхніх порад Вони надають перевагу здоровому способу життя - смерті від серцевих нападів, саркомам кишечника та летальним травмам. Первітин треба колоти. Кокаїн дуже дорогий. Кофеїн заслабкий, а до цукру випрацюване звикання ще з дитинства. Алкоголь підсилює страхи, перетворюючи на побутового шизофреніка. Алкоголь - це тимчасова смерть, страшна хвороба, що минає до вечора понеділка. Цукор призводить до діабету, а овердози кофеїном - до потемніння в очах. Я лікуюся на постійній основі. Моя хвороба приходиться на безгрошів’я.
Обчовганий вокзал Житомиру пахне кленом. "На запах, іди на запах.” Світло обпалює шкіру, заломлюється у веселку. Найменший порух дерева, перехожого, чого-небудь живого чи мертвого, і ця веселка починає зростати й переливатися візерунками. Я знаю, ще хвилин десять цього конструктивізму, і я нарешті проштовхаюся в портал, сяду в провітрюваний потяг і зникну звідси. Але сонце буде завжди зі мною. Побічні ефекти, насправді, приносять задоволення. Аби рівень сератоніну не падав, я маю таблетку при собі. Але в поїзд її небезпечно брати, інакше вони відразу здогадаються, що я не з простих.
Добре мати заспокійливі. Під амфетаміном можна працювати ночами, здається, роками. Сон настає сам собою, непомітно. Потім відразу по прокиданню, коли б це не сталося, треба закинутися ще, і час знову зникає. Тіло не старіє. Свідомість безперервна. Поспати б, але зі мною графіки під грифом А, і цей ранок я пам’ятатиму завжди, хоча нічого не станеться. Пам’ять - це лог дій і помилок, за яким я намагаюся зрозуміти патерни своєї поведінки. Можливо, це тому що я звик досліджувати. Моє власне тіло, еґо і смаки перетворилися на об’єкт постійного моніторингу. Може, це просто ефект дії кількох хімічних сполук. Під амфетаміном хочеться докопатися до всього якнайглибше, зрозуміти незрозуміле, стати надлюдиною в значенні недолюдиною або й нелюдиною, написати велику книжку, відкласти щось від себе, заархівувати простір, який займає свідомість.
У поїзді мій телефон самовільно грає Years & Years, спиняється на моїй улюбленій пісні, і лише на третьому повторі я усвідомлюю, що це телефонний дзвінок. “Кого я обманюю…" У сусідньому вагоні - агент ОСВАГу. Мені від цього спокійніше. Його глибокий голос вирізає слова з тиші. На декілька секунд я впадаю в транс. Тіло м’якне, за вухом приємно електризує. Схоже на закохування, і можна декілька хвилин насолоджуватися цим некерованим відчуттям. Цей стан потрапляє в лог назавжди, хоча без стимуляції його складно викликати, на це і є агенти ОСВАГ. За службою вони вживають набагато кращі стимулянти, тому в агенство беруть лише психічно стабільних офіцерів. Щодо мене, то я пас.
У Москві мене зустрічає професор Туполєв. У моїй валізці рисунки СК4-м, і ми розраховуємо непогано заробити. Професор п’яний, на вулиці - теплий літній вечір і він пропонує зайти в бар. Я не відмовляю, але прив’язую валізу до зап’ястя. Нас підстрахує агент, напевне, хіба не за це йому платять державні гроші?
Атея знову хоче розлучення. Її матка кровоточить і дітки не вийдуть звідти.
Професоре, а чи ви пробували спарювати її з донором?
У барі ніхто не звертає на нас уваги. Гучно грає музика, і я хочу танцювати. Професор - як людина ввічлива й край п’яна встає і запрошує мене до танцю. Ми ввічливо танцюємо, повертаємося до нашого пива. Розходимося лише о третій, я випиваю ще одну таблетку, аби веселіше дійти додому. За кожним із нас, мов тінь, ідуть агенти ОСВАГ аж до самого дому. “Підозріло. Чи ні. А в кого графіки?” На моїй руці висить шнур. Скільки я не обмацую свою руку, а валізи там нема. Кидає в холодний піт, але це може бути від амфетаміну. “Амфе - це щось цивілізаційно архаїчне, як амфора. Як сурс енергії.” Раптом валіза опиняється в моїй руці.
Ви забули це в барі, пане, - усміхається до мене назнайомець.
Я ніколи нічого не забуваю, - відповідаю і дістаю весь кеш зі своєї кишені. Чолов’яга завдячливо кланяється й зникає в темряві. Мене трусить, але не від страху, а від задоволення. Якби не підсилення, я б повірив, що це сон, марево - ущипнув би себе. Та це все насправді. Щасливий я йду додому. Дякую тобі, Партіє, за ОСВАГ.
2
СК4-м - це настільки секретний проект, що про нього я не стану розповідати. Після невдалих випробувань донорських деталей від СК3, ми заразили 30 км радіацією, і за це мали працювати 15 років безкоштовно на ОСВАГ. По таблетці в день. 300 грам хліба й 600 мл концентрованого гідрокарбонатного сиропу. Білок ми отримували з м’яса, - я вегатаріанець, був ним, - і лише на свята мені давали грам 100 соєвого порошку. Тоді в Москві вже пахло провалом. Адея, тобто СК4, до того, як стати м, модифікованою, не могла спрямовувати енергію чітко проти неживої сили. Летальна зброя вже відходила в минуле й ми працювали над технологіями, які не просто руйнували бетон, а деморалізували суперника.
DEMOralize and DEMOcratisize - гасло Партії. Я не був партійним через своє провінційне походження, не вистачало вислуги перед корпорацією, але ці слова були моїм власним мотто. Окрім, звісно, “хто не працює, той не їсть (амфетамін)”.
Усе пішло шкереберть, коли Туполєва заарештували, а мене відправили у Вельдманград, де я працював білими днями й ночами. Тоді я й зірвався, почав молитися й вивчив санскрит. "Навіщо ми намагаємося рятувати світ від пустоголов, якщо щойно ми наповнюємо голову знанням, ми прагнемо самознищення”. Хіба карма, вічний дзен - це не сальвійний попередник Шпенглера з його “Сутінками Європи”. Суть буддизму - спинити думки, убити свою свідомість і припинити реінкарнацію. У моєму гаражі стоїть макет бомби. Я можу підірвати ОСВАГ, я можу знищити найвижче керівництво цією маленькою симуляцією. Це вже СК7, він набагато потужніший. Ми навчилися спарювати СК4-м з донором, і пришвидшили реакції в СК6. СК5 стоїть на озброєнні менш просунутих країн, і ми продаємо їм цей треш досі. Вони навіть не розуміють, що ми можемо знищити їхню політичну систему однією кнопкою. Хоча й не станемо. Хто тоді купуватиме ці відходи інтелектуальної праці?
3
Я часто повертаюся до Адеї. Чому я тоді не натис кнопку? Мої переконання були ще не такі щільні. Ідентичність розчинялася в стакані води. Час мляво повзе повз, але біль так і не повернувся. Мені шкода всіх тих, хто загинув за будь-яких обставин. Це неідеологічно. Але хто передбачить, що дана система не відкалібрована? Вони всі гаразд до певного моменту.Мабуть, так завжди буде з принципом зведеним до абсолюту. Не можна примусити до миру. Не можна деморалізувати. Треба або вирізати зіпсовані частини людства, або приєднувати їх до амфори, до сурсу, дати їм шанс. Інакше вони так і будуть купувати наш непотріб, як карґояни, як вокзальні жлоби, що стоять на вході в портал, але не знають, куди їхати. Поширюючи знання в сміттєвих баках, розкидаючи їх між волоцюг і футбольних фанатів...
Слухай, натисни кнопку замість мене. Це підказує лог і логос.
Амфетамін мене геть розбалував і
пустоголово
байдуже.
Ти зможеш?