Сон
Я иду… Среди мхов и трещин,
и разбросанной черепицы.
Время сердце больное лечит,
но не может остановиться.
Разрушается город старый,
осыпается пять за пядью.
То ли жизнь от него отстала,
то ли каменная усталость
проступила седою прядью?
Не понять…
Среди мхов и трещин
и расколотой черепицы
исчезают не просто люди –
исчезают из памяти лица,
исчезает и самая память,
исчезает – мое и прошлое.
Разве это – исправит знамя,
за которое, по-хорошему:
вы – вошли в этот город жадно?
вы – стреляли по нем бесцельно?
Это город – кровавая ссадина
через веры и преступления,
через новый подход к истории,
через новые наши традиции…
Земляки – просыпались изгоями,
чтобы в памятники превратиться
и – тонуть... Среди мхов и трещин,
проступить сквозь лом, черепицу,
обретая – иную вечность,
и, навеки чужие, – лица…
.
.
.
.
Карантин
Нема ні тебе, ні мене нема.
Життя зимове – таке самотнє.
Коли почалася оця зима?
Авжеж – не сьогодні?
Коли полетіли оті слова
як сніг колючі, цупкі, печальні?
Коли кучугурами обснували
нас правота, непроща, повчальність?
Холодні руки торкають дріж
нагрітого тілом дерев повітря.
В цей мент відчуваєш – не просто вижив,
а – витривав
і – йтимеш…
До мрії? Чи – до людей?
До когось із змерзлих, осамотілих?
Але ж між вами – купи ідей,
іще не зотлілих?
Але ж між вами – стільки думок
і спогадів, дужчих ніж право на власність...
І ти – зачиняєшся на замок,
на карантин, від чужих пропасниць.
І - виживаєш…
Та сам-один,
ти перетворюєшся на порох,
на сніг самотини,
тінь самотин…
Морок…
* * *
Хороші хлопці гинуть з обох боків.
У кожного - серце,віра, мета, ідея.
Лише для найманця – і там, і там вороги
однакові. Просто дальніх в приціл – «виднее»,
чи як там англійською, шведською, на фарсі?
«They looks like heroes », а кажуть ці – не вмирають?
А смерть – приходить. І , знаєте, до усіх.
І навіть до тих, хто цілиться, і – не чекає…