Два злодії та старий млин.
Двоє злодіїв дуже раділи. Бо прокрутили вигідне дільце. Вони тягли дві величезні торбини добра. Ці двоє були молоді, спритні, та ще й до всього хитрі.
Місто залишилося позаду. Ніч закінчувалася. Вони крали, що заманеться, і що де лежить без догляду. Вони крали у всіх: у багатіїв, середняків, навіть у бідняків могли поцупити – було би тільки що. Цих злодіїв вже давно розшукували поліціанти, та все марно. Люди, які від них постраждали, жадали тільки одного: піймати негідників, а потім вже, як прийдеться… Та ніхто ж не знав, що ці злодії - хитрюги завжди змінювали свою зовнішність. Тому справитись з ними було складно.
-Ми з тобою, Федоре, розумніші за всіх. Тепер заживемо! Рвонемо кудись за границю, прикраси панянок продамо, хутро теж, грошей буде багато, надовго вистачить!-сказав товстуватий злодій, його звали Климом.
-То… наче воно так, але ж… знаєш, якось трохи страшнувато мені стає,- сказав Федір Климу. Федір був боязкий, він не був головним в їх злодійських справах.
-То… не переживай,- зриваючи накладну бороду, запевняв Клим свого товариша,-от дивись, бачиш…от там… вдалечині… старий млин. Там і заночуємо. Він вже давно не працює-мізерія, мотлох, стара побудова. Там нас ніхто шукати не буде. Ти не забувай, друже, нас ніхто не запам’ятовує, бо ми завжди різні. Сьогодні бородаті, а завтра… взагалі… переодягнемось в жіночі одежини.
-Ну…тоді... добре. Тільки… тікаймо скорше, - Федір все ж сумнівався в словах товариша.
Двоє злодіїв дуже спішили. Великі ворота старого млина були перекошені, потріскані, скрипіли. Федір та Клим пролізли в привіткритий отвір воріт, хутко минували двір. Двері і вікна млина були забиті дошками. Відкупорити їх було непросто. Та треба кудись сховатися. Враз… і обоє негідників відхилили старе трухляве вікно, зникли в густому сіруватому тумані млина.
Старі дошки рипіли, хрипіли, хрускотіли. Нарешті, злодії кинули на підлогу свої торби, вони озиралися, безлад і хаос панував всюди. Злодії розглядували приміщення, в темному кутку було багато місця. Сонячне світло ледь проникало у тоненькі щілини стін – старий млин був непривітний. Не встигли злодії присісти на ряднинку, яку ледь розстелити, як кріпкий сон окутав їх міцно і надовго. Це був незвичайний сон. Ці двоє не знали, що старий млин - це дуже небезпечна річ.
Над злодіями зависла величезна летюча миша. Вона уважно їх розглядувала.
-Спіть, спіть бовдури, довго спіть, а я подумаю, що з вами робити,-сказала королева Карлітера. Вона кружляла над злодіями хвилин декілька, потім зникла.
День давно скінчився. Старий млин заповнявся летючими мишами. Ніч була темна-претемна.
-Эй… ви… двоє, досить спати, ви в нашому просторі! Встати!
Здавалося злодії не почули слів королеви Карлітери. Вона нервово і незадоволено кружляла над ними.
-Ану, мої вірні слуги-воїни, розбудити цих нахаб!-командувала королева летючих мишей.
Її крила були величезні. Сама вона була страшна і дуже зла, на її голові красувалася велика червона корона. Її зелене плаття сіяло темно-синіми сапфірами. Видно королеву дуже розлютили незвані гості, бо вона, аж тряслася від злості. У всякому разі, так всім здавалося.
-Шановна Величність, вибачаюсь, але ви самі сказали усипити цех негідників, бо вони вдерлися сюди без запрошення, ми ж за ними спостерігали з самих воріт, - трясучись, сказала невеличка летюча мишка, вона була фрейліна королеви. Вона теж була дуже дорого одягнена. Її одяг синього кольору мерехтів зло і дуже огидно.
-То так, Миліко, ти права, усипити їх треба було… це точно! Але… тепер досить їм спати! Сказано… будити! Виконувати!-гаркнула королева. Вона кружляла навколо злодіїв,надмірно принюхувалася до них.
-Де мої воїни?-знову голосно і зло гаркнула королева,-всі сюди! Є чим поживитися! Мої вірні слуги, взяти торбини! Забрати все, нічого не лишайте цим пройдисвітам!
Враз…з’явилося море летючих мишей, вони накинулись на торбини і спустошили їх. Воїни королеви так голосно махали крилами, що врешті злодії проснулися. Те, що побачили ці нахаби – грабіжники дуже їх налякало.
-Що це?Що це? Ой, ой, геть, геть… від мене!-кричав Клим.
Федір не встиг навіть слово промовити, як королева летючих мишей, махнула зло своїми величезними крилами і збила його з ніг.
-То… що, хлопці, страшно?- сміялася королева Карлітера.
-Ми…ми…того…ми…де…ми?-мичав, мимрив Клим.
- Для чого ви тут, пройдисвіти? Тут моя земля! Моя влада! Ви злодії, чи не так?- голос королеви звучав моторошно і зло. Від неї тхло якоюсь гидотою.
Враз двоє злодіїв спохватилися і почали продиратися до дверей, вікон, вони хотіли втекти, та все було зачинено, але не так, як вранці. Жодної дірки не було. Здавалося, млин зашморгувався назавжди.
Миші кусали злодіїв, гризли, літали навколо них, лякали грабіжників, скавчали, та так страхітливо, що Федір та Клим забули про все на світі, і майже… ледь - ледь трималися на ногах. Стіни млина ходили ходуном, скрипіли, ще й до всього гучно і зло реготали.
-Схопити негідників! Бо вже всі від них втомилися! Зазіхають на чуже добро!-кричала королева летючих мишей. Її злість і гнів не вщухали.
-Чого, чого ви нас лякаєте? Відпустіть, відпустіть нас! Ой…ой… - хором просили злодії. Та все марно.
-Порубати їх на шматки! Схопити їх!-кричала королева Карлітера,- в моєму королівстві… та такі гості? Злодії? Не бувати цьому! Вони грабують бідняків! Схопити їх!
Враз… воїни - миші впіймали злодіїв і підняли їх в повітря, стали їх розгойдувати, потім з усього маху гепнули їх додолу. Сталося страшне, підлога млина не витримала і Федір з Климом провалилися в темний холодний підвал. Їх зойкування лунали по млинові, та на допомогу їм ніхто не спішив. Стіни підвала вкривала гидка слиз, вона стікала донизу і воняла, на мерзотному павутинні висіли величезні павуки, їх страхітливі очі виблискували злими потусторонніми тінями. Один із павуків накинувся на Клима і впився йому в вухо.
-Ой…ой…геть…геть….нечисть,- виризжав Клим. Павук впав додолу.
Темрява налякала грабіжників більше, чим злі летючі миші. Світла ніде не було. Федір та Клим повзли по холодній землі, вони боялися підвестися на ноги. Говорити вони теж не могли. Страх сковував. Вузький хід кудись вів, та куди злодії не знали. Повзли вони довго - предовго, здавалося, перед ними промелькнуло все їх життя. Вони згадали всі домівки, в яких вони побували і всіх людей, яких вони пограбували. Від страху ці двоє тільки зубами клацали, та тряслися, як осинові листячка, в найсильныший вітряний буревій.
-Федоре, друже, мені так страшно, де ми?- нарешті запитав тихенько Клим. Темнота згущувалася.
-Я не знаю. Треба вибиратись звідси. Правда, я не знаю як?Треба молити Бога, щоб ми живі зосталися,-відповідав Федір. Він теж трясся, як і його друга.
-Ой,ой,я вже не можу, мої ноги мене не слухаються, втомився повзти, тут така сирість і так тем-но-но,-клацав від страху зубами Клим,-а де наші торбини? Тепер Клим вже не був такий хоробрий та нахабкуватий, як завжди.
-Та… тихіше ти, Климе, тихіше. Не привертай до себе увагу. Чуєш…щось гудить та стогне?Тепер уже не до торбин. Мовчи, Климе, мовчи,-шепотів Федір. Клим враз замовчав, як риба, страх сковував його тіло. Здавалося, що він зомліє.
Аж враз… з’явилося дивне яскраве світло, і злодії побачили величезний трон, на якому сиділа королева мишей, вона страхітливо махала своїми величезними крилами і кликала їх до себе. Налякані злодії аж роти порозкривали.
-Сюди…сюди…до мене…до мене… -лунало навколо.
-Пробачте…пробачте…кричали перелякані злодії.
-Крали ви… крали ви… все вкрали… сюди…до мене…до мене!-лунало голосно і зло.
Зелені страшні спалахи розповзалися по старій пивниці. Все замерехтіло, затряслося, загурчало, враз… трон і королева зникли. Федір з Климом почули страхітливі стони та крики, тривало це недовго. Потім… наступила дивна тиша, тиша була якась огидна і неприємна. Нарешті, знову з’явилося яскраве світло, воно палило вогнем, лякало. Злодії побачили невеликий круглий отвір, з якого тягло свіжим повітрям.
Незрозуміло чому,але якась дивна сила стала витягувати їх з підвала. Перелякані злодії, нарешті, опинилися на зеленій галявині. Старий страхітливий млин був далеко. Торби грабіжників пропали, Федір з Климом про них, мабуть, зовсім забули. Від однієї думки про летючих мишей та їх королеву у злодіїв ноги підкошувалися, а від спогадів про чорний підвал ставало моторошно і не по собі.
А тим часом… в старому млинові не вщухали розмови.
-Вибачаюся, ваша Величність, то… чого ми їх тут не залишили?-питала Миліка королеву летючих мишей.
-Огидні вони мені тут! Відпустила! Не переживайте, більше красти не будуть,-весело сказала королева. Все летюче мишине царство залилось досить мерзотним смішком.
-Перепрошую, Ваша Величність,але я вже почав вірити, що ви такі злі та страшні, як це вам вдалося?-питав королеву Карлітеру невеличкий товстун Духтун. Він був важною особою-міністр королівства.
-То так, Духтуне, я старалась, вживалась в суттєвість страшилки, бо з цими злодіями по іншому не можна. Я ж колись хотіла стати акторкою, та моя матуся була проти. Царство-перш за все! Чи не так?
-Так, так…-лунало звідусіль.
- Шановні підлеглі, дякую всім, за цю прекрасну виставу,-сказала королева Карлітера, вона була дуже задоволена своїми мишами та й собою, безумовно, теж. Її червона корона меркотіла дивними вогниками.
-Вибачаюсь, Ваша Величність, але ці двоє… так рюмсали, так жалібно скиглили, що мені аж противно було,-сказала фрейліна королеви Миліка.
-То так…так…ми всі чули їх нюні,-прокричали весело хором миші. Все мишине царство залилось знову огидним веселим смішком.
-Пане Духтуне, розпорядіться, хочу музики! Та співів! Після такого клопоту треба відпочити всім. І ще…Духтуне, розпорядіться, щоб мої воїни-миші відтягли майно біднякам.
-Як скажете, вельми шановна пані, як скажете, Ваша Величність. Буде все виконано!-сказав Духтун, низько кланяючись королеві Карлітері.
В старому млині розпочалися дивовижні розваги. Королева Карлітера була дуже весела, її плаття та корона мерехтіли незвичайним фіолетовим сяйвом. Музика була дивна і трохи неприємна для нас людей.
Злодії вже давно покинули галявину, вони з острахом озиралися на старий млин.