Олірія та крилаті єдинороги
(Казка-новела)
1
Мабуть всі знають і всі чули, що країн у світі багато. І всі вони дуже різні. Великі і малі, надзвичайно великі і надзвичайно малі. У світі є все! Навіть те, чого не має, бо його ж таки не має!
Так от… одні країни - войовничі, а другі - миротворчі. Майже ніхто не знає, від чого все це залежить. Від правителів, від людей, які живуть в цих країнах, або від долі, про яку всі люди говорять багато, та знають про неї занадто мало. Авжеж у кожної країни, як і у людей є своя доля. Це все занадто глибока філософія. І майже цими питання займаються люди науки – вчені, філософи. Філософія –це мудрість. А мудрість-це явище незвичайне, зустрічається не часто. Люди можуть бути розумні, талановиті, вмілі, красиві, але мудрість - це зовсім інше. Розум і мудрість – це різне. Мудрість належить одиницям. Кажуть, що ті люди, які знайшли філософський камінь, (мудрість і знання всесвіту, мудрість і знання сенсу життя), вони або дуже щасливі, або дуже гірко живуть – страждають за інших.
Ніхто не знає, чому про все це велике і важливе задумувалась маленька Олірія. Вона навіть читала про це в книгах. Може тому, що їй завжди здавалося, що бабуся ховає від неї якусь таємницю. А може тому, що вона майже нічого не знала про своїх батьків, скорше, знала замало. Бабуся якось розказала дівчинці, що її батьки загинили в горах. Більше Марта нічого не хотіла розказати своїй онучці.
Олірія була замала, щоб приймати якісь важливі рішення самостійно, але читати і писати вона вміла. Олірія багато читала. Країна, в якій вона жила невелика, гарна і дуже миротворча. Її бабуся була добра і хороша людина. Вона розказувала Олірії багато різних історій про життя людей, про дивовижних тварин, про різні незвичайні природні явища, які існують у світі. Невеличкий двоповерховий будинок, де жила Олірія був красивий, теплий та сонячний. До них частенько приходили гості. Та все враз змінилося.
Одного дня, Олірія і бабуся прокинулися дуже рано, раніше ніж завжди, їх розбудили страшні крики. Вони заглянули в щілину ледь відчинених дверей і побачили незвичайні речі: люди величезних розмірів марширували по вулиці. Вони хапали жителів невеликого містечка, в якому жила Олірія і її бабуся Марта, та кидали їх у величезну машину-комаху, яка страшено гуділа. Один із незграбних велетнів був дуже брудний і постійно ричав, мов дикий звір. Підбурював інших до злих дій:
-Хапайте всіх! Ми тепер тут влада!- його неприємна постать була якась перекошена і дуже волохата. Він мало був схожий на людину.
-Ми…ми… і все навколо наше! Ми тепер тут сила!-кричали гидкі потворні воїни-чужаки.
-Провірити всі домівки!-ричав потвора. Він принюхувався, озирався навколо.
-Бабусю, бабусю, хто ці велетні? І, що вони тут роблять? Я про таких ніколи не читала, ти мені ніколи не розказувала, чому? - питала Олірія у переляканої і до того бабусі.
-Так… мала, одягайся швидко! Швидко…. у нас обмаль часу, – командувала старенька.
-Так…авжеж… Слухаю, але ж в чому справа?-не вгамовувалась Олірія.
- Все потім, онучко, потім… Тепер поспішимо!-голос Марти був схвильований.
Бабуся знала те, чого не знала Олірія - це було очевидно. Вони хутчій спустилися в пивницю. Бабуся відкрила потаємний лаз, про який Олірія не тільки не знала, а й ніколи про нього не чула.
Вони йшли недовго-це дуже здивувало Олірію. Дуже швидко вони опинилися в лісі, в самій густій його частині. Олірія ніяк не могла зрозуміти, як це можливо? Бо гори і ліс були дуже далеко від невеличкого містечка, в якому вони жили, ліс був далеко від їх домівки.
Вони іноді з бабусею все ж бували в цій частині лісу, у бабусі навіть був друг - старий Маріус, про нього мало хто знав, а хто знав, то думав, що він лісник. Насправді, Маріус все ж був чаклун-чарівник. Його дім ховався в невеликому виступі гори. Олірія зрозуміла з часом, що підземний лабіринт, по якому вони йшли з Мартою, скорочував дорогу. Їх вже чекали.
-Маріус, день добрий! Як хороше, що ти вдома! Ці кляті рукути знову напали на наше містечко! І не тільки на наше,- бабуся Олірії говорила дуже схвильовано.
- Здрастуйте мої дорогі, проходьте в дім. Люба Марто, я вже чекаю вас годин декілька, я чув їх гуркіт ще вночі,- обнімаючи Олірію і її бабусю сказав Маріус.
Старий тричі хлопнув в долоні, двері і домівка зникли з поля зору. Якби хтось в лісі став шукати дім старого, то знайшов би тільки величезне каміння, вкрите зеленим мохом.
- Ну, слава Богу, ви встигли, ви втекли! Я посилав вам сили, які змінюють час і відстань, я вкорочував вашу дорогу,- Маріус говорив спокійно і дуже лагідно. Його сиве волосся було довге. Зморшки вкривали все лице. Одяг був простий і зручний.
-А я думала, що це бабуся вела мене по таємній дорозі,- сказала здивована Олірія. Дівчинка уважно розглядувала кімнату старого Маріуса, вона простора. На великих полицях багато книг. Книги товсті і величезні.
-Так…так, мала, дорога ваша була непроста, лабіринти потаємні давно існують. Та все ж…- Маріус не закінчив фразу, чомусь вирішив нічого не пояснювати.
-Агов, Туклуре, де ти там?-покликав Маріус.
-Я тут, не турбуйтесь, хазяїне,- відповідав з повагою слуга Маріуса.
Перед Олірією і Мартою з’явився дивний, дуже прозорий, майже сизий птах Туклур. Невеликий птах був дуже незвичайний.
-Ти виконав всі мої доручення, це добре, друже. Тепер іди, зачини часи змінювань, зачини чарівні часи у величезну скриню, що нагорі. Ми зробили все, що могли,- наказав Маріус.
-Слухаю вас! Все виконаю, як просите, не хвилюйтесь, хазяїне. Все буде закрито, як наказуєте,-відповідав слухняно Туклур.
Олірія дивилась на дивного птаха, який був дуже схожий на гайворона, але чомусь був прозорий і трохи якийсь непропорціональний: його голова була завелика, а тулуб замалий, у нього були кріпкі ноги і великі крила. Олірія хотіла, щось спитати у птаха, та в останню мить, чомусь передумала. Перший все ж бесіду розпочав Маріус:
-Марто, як гірко і боляче… Вони знову повернулися, знову порушили всі домовленості. Ці рукути зовсім не думають про свій завтрашній день. Мир їх не цікавить. Насправді, вони ж карлики, ліліпути, які всього на всього з’їли чарівне зілля і стали одороблами, та це ж ненадовго, ці чари з них можна зняти. - Маріус замовк, він про щось розмірковував, погляд старого був направлений вдалечінь.
-То так, друже Маріусе, але ж хто це зробить? Мої діти пробували… та загинули, ти знаєш, як мені боляче про це згадувати. Багато героїв є, людей сміливих багато! Та… що з того? Треба людина з нашого роду, з роду картеків. А з нашого роду… хіба, що Олірія зосталася, та вона ж дитини.
- Бабусю, бабусю, то, що треба робити? Я ж… вже велика. Розкажіть, бо ви вже так довго мовчите, може настав час розказати, як все є насправді. Не говоріть загадками. Розтлумачте, будь ласка, що діється,-прокричала Олірія.
Маріус і Марта переглянулися, Олірія була права, дійсно настав час, коли мовчати далі не можна, стареньке це розуміли.
-Бідна, моя внученько, ти дійсно хочеш знати правду?-сльози котилися по щокам Марти.
-Так! І, будь ласка, дідусю Маріусе, не мовчіть, розказуйте все, як є!
-Тоді слухай, Олірія,-розпочав Маріус.
Якісь хвилини дідусь-старець мовчав, мабуть міркував, що сказати малій, потім продовжив свою розповідь:
-Давним - давно, наша держава була тиха і миротворча. Вона мала все. Та високого, в наших горах, росла квітка лиха – горкіза. Хто її знайде, буде мати велику силу. От один із воїнів сусідньої країни ліліпутів знайшов цю квітку. Зварив з неї відвар, став добавляти його в їжу своїм воїнам-рукутам. І вмить… вони зробилися одороблами, стали нападати на сусідні держави. Вони стали сильні і злі.
-А чому мені ніхто не розказував про це? І ще має бути протиотрута, або те, що знімає чари. Я про таке читала в книгах,-не заспокоювалася Олірія.
- Так…мала, ти права. То слухай і не перебивай. Від цього є протиотрута, це правда. І рукути можуть знову стати карликами – ліліпутами. Але! Не все так просто! Треба знайти іншу квітку, де вона росте я не знаю. Та справа в тому, кажуть так легенди, що тільки зустрівши єдинорогів, можна знайти цю рослину. Крилаті єдинороги охороняють таємницю цієї рослини. В неї дивна назва - доринія , або синя папороть. Твої батьки пробували її знайти та загинули, вони зірвалися зі скали. Напій з цієї квітки непотрібний, її дивні суцвіття дають плід - темно сині ягідки, якщо їх зірвати, вони згодом перетворюються на сині алмази-кристали, їх промені знімуть з рукутів чаклунство, вся їх сила пропаде, вони знову стануть карликами-ліліпутами.
Маріус майже закінчив свою розповідь, трохи помовчав, та сумно добавив:
- Зараз я роблю все, що можливо, щоб їх хоч трохи зупинити, та все марно. Моїх чар замало. Чарівні часи можуть трохи заплутати рукутів, та ненадовго.
-Оце так диво! То, чому ж ви мовчали? Раз я осталася одна в нашому роду, значить, я відправлюсь в дорогу. Я найду крилатих єдинорогів і синю папороть! І ніяких суперечок на цю тему!-сказала впевнено Олірія.
-У нас не має іншого виходу, Маріусе. Олірія, як не сумно, має всі підстави так вирішувати, ми вже старі, – промовила тихенько бабуся Олірії.
-Так… так, люба моя Марто, старість - це неміч, погана річ,-підтвердив старий Маріус. Він хоч і був чаклун, та все ж таки вік брав своє.
-Ну, що це ви розкаркались, як ті ворони. Старість…старість… а я для чого?- заспокоювала Олірія.
-Ти смілива. Бачу. Вже зрозумів. Тільки прошу, Олірія, тоді візьми з собою мого слугу, прозорого птаха Туклура.
-Туклур піде зі мною?Так це ж добре, все ж не одна в дорозі,-раділа Олірія.
-І ще, дитинко, пам’ятай, у нас є дзеркало, в яке ми з Мартою будемо дивитися і бачити тебе. Іноді ми зможемо тобі допомагати, але тільки іноді… не завжди. Зрозуміло?
-Ясно…ясно…не переживайте. Туклуре, вперед! За мною!-кричала Олірія,-збирайся, часу обмаль!
Олірія всіма думками була вже в дорозі. Вона була смілива дівчинка, мала швидко збиралася, любов до свого краю і до своїх співвітчизників підштовхувала її до дії.
-Прощатися не будемо, бабусю, я скоро повернусь! Не переживай за мене, я справлюсь! Туклуре, що ти там вовтузишся?Я вже все давно зібрала! Вперед! І ніяких сперечань і балачок! Я головна! Це ясно!
-Бачу в тебе хороший настрій, Олірія. Це може й добре, але… -тільки і встиг сказати старий Маріус, як Олірія і Туклур вже стояли, коло дверей.
Старий тричі хлопнув в долоні, вхід з печери відкрився, Олірія і птах Туклур опинилися серед густої хащі.
2
Ліс був тихий непривітний. Навколо нікого не було. Сонце палило, та високі дерева давали прохолоду.
-Ну то, що, Олірія, тобі не страшно? Ми тут самі, чи як? Що скажеш? – озираючись, питав Туклур.
- Не страшно!Скоріш… трохи не по собі. Та це миттєві страхи. Не переживай, Туклуре! Розберемось! Все невідоме заставляє задумуватись, хочеться повернутись в знайому обстановку, та нам з тобою ніколи займатися нюнями. Вперед!-командувала Олірія.
-Ти така сміла, а я от не такий сміливий. Куди іти навіть не уявляю?- Туклур явно пав духом, бо навколо нікого не було. Жодної звіринки навколо, жодного птаха. Дивна тиша насторожувала.
Як тільки Олірія скомандувала іти вперед, щось хряснуло в неї під ногами, це були сухі гілки. Здавалося, що їх хтось тут поскидав навмисне. Олірія і Туклур побачили в декілька кроках від себе прірву. Вона була так замаскована деревами і сухими гілками, що ще декілька кроків і обоє полетіли би в це величезне бездонне страхіття. Та на щастя, Олірія і її супутник сизий птах Туклур, швидко зорієнтувалися, до всього, вони побачили тоненький канат, який зв’язував прірву, утворював мостик між краями безодні.
-То цю прірву можна пройти по тонесенькій ниточці?- сказала радісно Олірія.
-Не по ниточці, Олірія, а по товстенному канату. Але все ж не розумію, для чого нам іти на ту сторону прірви. Давай, мала, тут пошукаємо єдинорогів.
-Не говори дурниць, Туклуре. Раз якась сила нас сюди привела, значить, треба подолати страхи. І пройти по канату.
-Але ж ти не канатоходець, мала?
-Угу… Так…так…-Олірія уважно розглядувала канат.
-Будь обережна, дівчинко!
- Ти правий! Обережність нам пригодиться! І ще! Не називай мене дівчинко! Ясно?
-Ясно…ясно, що нічого не ясно,-бурчав Туклур.
-На ньому ми вдвох не помістимось. Канат є канат. Хоча, якщо ти сядеш мені на плечі, тоді можливо,-здавалося Олірія не слухала Туклура, а щось своє розмірковувала, вона ходила по краю прірви, чим дуже лякала Туклура. Птах нервував. Нарешті, він відважився і запропонував:
-Дивно, мала, для чого мені твої плечі, коли в мене все ж крила є? Мені, правда, ніяково, та все ж… я можу летіти разом з тобою. Я буду поряд!-сказав гордо Туклур, сизий птах, нарешті, опанував свої страхи.
-Ну…от… знову називаєш мене мала… Я Олірія і крапка! Зрозумів?
-Добре, добре не бурчи! -погоджувався Туклур.
Олірія обдивлялася все навколо, в неї було таке відчуття, що треба обов’язково перебратися на той край прірви. Аж…от… обоє Олірія і Туклур почули стон. Спочатку він був тихий, потім все голосніший і голосніший.
-Ти чуєш, друже, то там, на тій стороні. Ми повинні перебратися на той бік! І більше ніяких сперечань.
Олірія вхопила величезну товсту гіляку і закричала:
-Для рівноваги!
Вона ступила на канат так, наче вона була канатоходьцем. Йшла впевнено і досить швидко. Коло неї летів Туклур.
-Все добре, мала, прірва недовга, ще пару кроків і ми вже на тому боці,- Туклур допомагав добрими втішливими словами.
Чомусь… тоненький мостик з канату затрясся, здавалося, що маленький кусок прірви на іншому боці от - от рухне вниз. Олірія вповільнила ходу, потім впевнено зробила ще пару кроків, і нарешті, стрибнула на зелену траву. Все ж ширина і довжина прірви були невеликі. Олірія і Туклур знову почули стони. Вони дуже обережно йшли по вузесенькій стежинці, голос все приближався і приближався. Аж врешті… вони побачили стару - престару бабусю. Наче відьма, а наче і ні. Її нога була поранена і не тільки нога. Йти стара не могла.
3
-То звідки вона тут? - спитав тихенько Туклур у Олірії.
-Не знаю,- сказала дівчинка.
Навколишня тиша була дивна. Тільки стони старої звучали голосно і моторошно. Олірія і Туклур притаїлися за деревом.
-Ой… щось мені це так не подобається, ми цей ліс не знаємо, а якщо ця стара вмить стане кимось іншим. Це ліс, де живуть дивні істоти. Сюди навіть дороги ніякої не має, окрім того канату, по якому ми йшли. Та й той обірвався. Як ми вернемось назад?-причитав тихенько Туклур.
-То… тихше ти… тихше. Хоча? Те, що ми тут ховаємось - це невірно,-сказала сміло дівчинка. Не встиг птах Туклур і оком кліпнути, як Олірія вже була біля бабусі.
-День добрий, що з вами трапилося, тіточко? І хто ви? Чим допомогти?
-От, як добре, я вже ніяких сил не маю. Мені б трохи водички, он з того струмочка. Жива вода, дитинко, треба, бо інакше пропаду. Я дуже поранилась, бачиш рани, не заживають, здалека іду до цього струмочка, може допоможеш мені. Мертву воду вже давно найшла. А ти ж знаєш, для зцілення треба дві водички – мертва і жива.
-То, чого не допомогти, я враз!
-Але… дитинко, забула сказати, воду цілющу… тигр вогняний охороняє. Він нікого не підпускає до струмочка.
-То нехай, справлюсь, – крикнула Олірія, бо вже бігла за живою водою.
Аж раз… і перед дівчинкою з’явився тигр. Все тіло його горіло вогнем, та він не згорав, здавалося, він сам був цим вогнем.
-Тигрику, не гнівайся, пусти до водички, бо бабуся пропадає. Сама старенька до води не добереться, –лагідно просила мала.
Тигр скалився, змінювався, він ставав то більший, то менший, здавалося, от - от накинеться на дівчинку. Але Олірія не злякалася, а знову лагідно просила:
-Пусти, тигрику, пусти… не сердься. Я знаю, ти хороший. Хочеш, я тебе погладжу по твоїй спинці. Заспіваю тобі мою улюблену пісеньку.
Тигр дуже здивувався і сам почав наближатися до дівчинки. До нього ніколи ніхто так гарно не відносився, ніхто так лагідно не благав. Олірія не боялася, вона підходила все ближче і ближче. Тигр стояв, як вкопаний. Мала підійшла ще ближче, і нарешті, погладила вогняного тигра. Він сів коло ніг дівчинки. Олірія стала співати:
Сонячний день радість несе,
Весело, весело грається все!
Квіти і трави, річка і море
Все кольорове, все нам знайоме.
Сонечко сяє теплим промінням,
Всіх на прогулянку кличе яскраве,
Кличе щоранку, кличе щодня
Сонечко, небо - все так красиво!
Сонечко, небо – все так цікаво!
Сонячний день радість несе,
Весело, весело грається все!
Не зрозуміло чому, але вогняний звір почав дрімати. Олірія за хвилю вже була біля струмочка, вона набрала чистої прозорої водички в невеличку склянку, яку вона взяла з собою, бо збиралася в дальню дорогу.
Тигр дрімав, його дрімота була небезпечна, він міг проснутися в любу мить. Тому Олірія знову заспівала пісеньку. І вогняний звір понурився в глибокий сон. Тигр все спав та спав.Та все ж тигр відкрив свої вогняні очі і тихенько підспівував:
Сонячний день радість несе,
Весело, весело грається все!
-Прощавай, тигре, я несу цю водичку тіточці, вона немічна, може… це їй допоможе,-казала лагідно Олірія. Дивно, але вогняний тигр усміхнувся дівчинці, та Олірія вже стрілою летіла до хворої незнайомої бабусі.
-Скоріш, скоріш, я вже втомився тебе чекати! Старій зовсім зле!-кричав Туклур, який стояв поряд, недалечко від старої.
Олірія швидко підійшла до хворої жінки, вона вже майже не дихала, дівчинки хлюпнула на рани живою водичкою, та майже вода не допомагала. Олірія хлюпнула ще разів зо два - старенька відкрила очі.
-От, спасибі, тобі, Олірія, спасибі,- сказала бабуся,- мені так було зле, я думала, що вже не викарабкаюсь з цього лиха.
- То ви знате, як мене звати? – здивувалася дівчинка.
- То, чому не знаю? Знаю, навіть, що ти шукаєш єдинорогів. За доброту твою допоможу, чим можу. На тобі чарівний перстень, кинеш його в озеро, воно за великою горою, і з’являться єдинороги. Вони сильні і красиві. Але… пам’ятай, ці коні дивні і вільні, вони нікому не підкоряються. Тільки вони знають, де росте синя папороть, яка має сині ягідки, які згодом перетворюються на дивовижні алмази-кристали, їх промені знищують зло. Дорога до озера неблизька. От бачиш гора, он там… за горою озеро, там дім єдинорогів,-тільки це сказала старенька, як враз пропала.
-Зникла! От справи, так справи! Дивина!-причитав Туклур.
-Так, мій друже Туклуре, дивина!
-Така гора величезна. Як нам її подолати?-бідкався прозорий птах.
-Як? Як? Ми смілі і сильні! все зможемо! Вперед!-командувала Олірія.
4
Олірія і Туклур йшли довго. Спочатку Туклур летів попереду Олірії, та його крила втомилися і він вирішив іти поряд з Олірію. От уже й густі ліси позаду, а вони все йдуть і йдуть. Нарешті, вилізли на саму велику вершину гори і побачили озеро. Спуск був легкий. Стежина була широка і тиха. От… ще пару кроків… і озеро поряд. Олірія витягла з кишені чарівне колечко. Чомусь… вода закипіла, зашипіла, потім стихла. З невеличкої скали біля самого озера хлюпав прозорий водоспад. Олірія побачила синю папороть і сині - сині ягідки, вони нагадували дорогоцінні каміння. Вона бачила їх всього якусь мить, водоспад захлюпав сильніше, заховав дивовижну рослину. Бурхливі струмені водоспаду падали прямо в прозоре озеро.
-Олірія, що ти стоїш, як вкопана, кидай в озеро перстень, та скоріше, не лови гав, мала!-командував сизий птах.
-Але тут так дивовижно тихо, тут нікого не має,-відповідала розгублена дівчинка.
-Та скоріш, скоріш… слухайся мене, я все ж відряджений Маріусом з тобою неспроста.
Олірія уважно подивилася на воду озера, вона була прозора і чиста. Дівчинка розбіглася і зі всієї сила жбурнула перстень у воду. Дивний подарунок бабусі піднявся в повітря, зробив коло по всьому озеру, потім беззвучно упав у воду, в самому центрі озера.
Умить… під самим небом заяскравілись блискавиці, ударив грім, звідки не візьмись, з’явився цілий табун єдинорогів. Ці дивні коні були спокійні. Їх красиві гриви чисті і яскраві, коні хоч і біли, та все ж… спалахували незрозумілим незвичайний сяйвом райдуги.
-Агов, мала,-сказав один із єдинорогів,- чого тобі? Чому ти турбуєш нас? Невже Таріта дала тобі перстень?
-Так …так….я довго вас шукала, і ще дивно, ми по дорозі нікого не зустрічали, ні звірів, ні людей. Тихо і мовчазливо тут у вас. Гори великі, а наче ніхто в них не живе. Ми зустріли тільки стареньку, вона дала мені перстень і розказала де вас шукати,- Олірія говорила голосно. Вона не боялася єдинорогів.
-То так, мала, це правда, чим ближче до неба, тим більше тут тишини і безлюдності. Навіть звірі тут не всі живуть.
-Справді, небо поряд,-сказала відчайдуха.
-То, що хотіла? Що просиш? Кажи, скоріш!-питав крилатий кінь Сафор. Він був самий головний.
-Прошу квітку, вірніше, ягідки… ось ті, що ховаються за водоспадом. Вони спасуть мій край. Велетні рукути хазяйнують. Ніхто не може з ними справитись. Насправді, вони карлики. При допомозі магії вони стали одороблами.
-То правду кажеш, Олірія. Про рукутів чули. Знаєм!
-Знаєм…знаєм! – підтвердили єдинороги.
-Ви знаєте, як мене звати?-спитала Олірія.
-Ми знаєм багато чого! Я Сафор-вільний кінь! Я та мої коні-друзі охороняємо гори і все навколо!
-Я дуже спішу, Сафор. Мене чекає бабуся та її друг, вони вже старі. Розумієш, Софор. Знищуються міста і села мого краю, прошу допоможіть!-благала Олірія.
-Допомогти тобі, Олірія, і твоєму народові не проблема. Все залежить від тебе, ти маєш сама зірвати синю папороть. Її ніхто не може зірвати. Пірнай в озеро, пливи до водоспаду і ягоди папороті - твої. Якщо не зумієш, не справишся, то ми нічим не допоможем.
Олірія, не роздумуючи, стрибнула в воду. Вода була холодна, як лід, прозора, якась дуже незвичайна. Ще дікілька метрів і от водоспад. Його велетенські пружні водяні хвилі гучно бились по скалі, вони хлюпали, зо страшезною силою падали в озеро. Олірії було страшно. Водяні потоки водоспаду були колючі, немов лезо ножа, чи сокири. Аж от… Олірія побачила в середині водоспаду вузенький отвір, ще раз пірнула під воду, коріння синьої папороті - близенько.
Олірія поплила під водою ще метрів декілька, винирнула, нарешті, свіже повітря. Вона вхопилася рукою за траву, яка росла під водоспадом, бо вже дуже втомилася. Та не зрозуміло чому, коріння та стеблини водоростів, які росли навколо папороті стали опутувати її, тягти знову в воду. Вони хотіли втопити дівчинку. Олірія спритно виштовхувала їх від себе. Вона боролася з дивними, хвилястими, потворними, водяними травами досить довго. Вони були злі і холодні. Її вірний птах зостався на тому березі, він вболівав за Олірію і не міг їй нічим допомогти.
Та от, не зрозуміло чому, сині горошини, сині ягідки відірвалися від папороті і впали прямо в руки Олірії. І сталося диво. Злі водорості згорнулися в клубок, сховалися на дні озера. Тепер водоспад піднімав дівчинку своїми сильними і величезними хвилями - руками. Зо всієї сили, по – доброму, виштовхував її на самий верх гори. Туклур дуже налякався, він не розумів, що відбувається, та не дивлячись на страх, все ж піднявся в небо, перелетів озеро, опинився коло Олірії.
-Вперед, Олірія, вперед! Ти молодець!-вболівав і підтримував Туклур.
Олірія стояла на самому краю величезної скали, краєвид вражав Олірію, вона трохи налякалася. Та, нарешті, гори привітливо замиготіли зеленими вогнями. Вони вітали сміливу дівчинку.
-Олірія, це дивина! Папоротник подарував тобі сині горошини, сині ягідки-алмази, а гори…гори… Подивись, вони вітають тебе!- кричав Туклур.
-Спасибі, єдинороги, спасибі, тобі озеро, спасибі, водоспад, спасибі, гори! Спасибі, синя папороть!-кричала мала.
-Тихіше, мала, тихіше, не так емоційно говори. Тут все дивно. Не зрозуміло, що відбувається насправді. Я так перелякався за тебе і за себе теж,-втихомирював дівчинку Туклур.
На хвилинку небо трохи потемніло і знову з’явився табун єдинорогів. Крилаті білі коні махали величезними крилами, кружляли навколо Олірії.
-Ти сміла дівчинка! Ми охоронці синьої папороті, Олірія! Але… ми лише охоронці цих дивовижних рослин, ми не керуємо ніким. Ми охороняємо наш простір від чужаків. Ти сподобалась озеру, папороті і нам теж!. Тепер алмази в твоїх руках,- крикнув крилатий кінь Сафор, він був великий і дуже гарний.
Небо і гори мовчали. Вся навколишня природа слухала Софора.
-Прощавай, Олірія! Ми допоможемо тобі добратися до дому! Не переживай! Хай щастить тобі, дівчинко!- прокричали крилаті єдинороги хором.
Дивним шлейфом вони мчали по небу. Олірія бачила їх ще якусь хвилю. Умить… зникло озеро, водоспад, гора і табун єдинорогів теж. Не зрозуміло як, але Олірія з Туклуром опинилися на дивовижній хмаринці, яка впевнено пересікла границі гір, прірви, скал, легко і беззвучно домчала Олірію і Туклура до того місця, звідки дівчинка і птах почали свою дорогу. Навіть вітра не було – небо було тихе і ясне. Невеличка драбинка допомогла їм злізти з білої хмарки.
-Оце так диво! Я про такі дива ніколи не чув,- кричав Туклур.
-Чого ти так кричиш? Думаю, нам краще мовчати про наші пригоди, зрозумів, Туклур?- прикрикнула Олірія на птаха.
-То вже ясно! І мови не має, мовчу!-сказав невдоволено Туклур, бо мав намір ще побазікати про дива.
5
Олірія міцно стискала в руці дивовижні ягідки. Про які знала тепер тільки вона та Туклур.Її одяг трохи примявся, забруднився, бо дорога була не із легких. Волосся трохи розтріпалося. Золотисті локони сплутались, та для Олірії зараз це було неважливо.
Ліс був знайомий і привітний. Ось і потаємний вхід в дім Маріуса. Двері відчинилися безшумно, бабуся і Маріус чекали Олірію. Вони спостерігали її подорож в дивовижному чарівному дзеркалі, іноді допомагали Олірії і Туклуру теж.
-Ну, слава Богу, ти вже тут, Олірія! А то… вже час перетворити цих руклутів на ліліпутів,- сказав Маріус,- вони дуже безчинствують. Треба їх зупинити! Скоріш, мої любі! Скоріш!
-Онучко, ти молодець, ми так за тебе вболівали, коли тебе ці водорості мучили в воді!-обнімаючи сказала Марта,-ми допомагали, як могли. Ми вдихали в тебе силу! Ти дуже смілива, моя дитинко!
-То…досить, бабусю! Досить, мене вже захвалювати. Не люблю ці сентименти. Ось ці сині ягідки,-Олірія розтулила долоні, та замість ягід, в руці були сині кристали.
-Які вони гарні,- тільки і встигла сказати Марта.
-Тепер хутчій до великого кришталевого шару,-командував Маріус, бо вже шепотів слова заклинання. Все відбувалося дуже швидко.
Невеличка кришталева куля почала дивно крутитися. Маріус розмістив дивні кристали-алмази навпроти кулі. Вони замерехтіли і проникли всередину прозорого шару. Тепер промені освітили все приміщення. Промені були сильні і прозорі, вони могли проникати через любий простір. Старий Маріус продовжував шепотіти заклинання. Олірія Туклур і бабуся Марта спостерігали за подіями, чарівне дзеркало миготіло калейдоскопом змін.
Промені діяли на рукутів миттєво!
-Що це? Що таке? Невже… я знову малий? Як це так? Знову все, як завжди?А… як же зілля, що сталося? Цього не може бути,-пищав самий огидний і войовничий ліліпут. Його голос був дуже смішний і пискливий.
Всі його воїни - рукути стали зменшуватися, зменшувалися не тільки вони, а і їх войовничі знаряддя. Ліліпути- рукути кричали, страхітливо ричали, озирали один одного. Потім замовкли. Вони більше не мали ні сили, ні бажання воювати. Їх магія сили та війни більше ні на кого не діяла. А їх машина – комаха розсипалася на порох. Всі називали їх одороблами, вони були незграбні, дуже злі і мерзотні. Побачивши чарівні промені, вони все ж ховалися, та це їм не допомагало. Сині кристали були розумні і справедливі.
Олірія, її бабуся, чарівник Маріус та його вірний птах Туклур, нарешті, повернулися в місто. Всі жителі невеличкого краю стали вільні від ненависних велетнів. Олірія була така, як завжди, вона не зазнавалася і рахувала, що зробила звичайні речі, зробила те, що зробив би кожний, будучи на її місті. Смілива дівчинка навіть нікому згодом не розказувала про свої пригоди.
Олірія була надзвичайно щаслива, бо вона зрозуміла, що унікальний секрет життя-це допомога людям та своїй невеликій державі. Можливо, синя папороть дала Олірії свої загадкові ягідки-кристали, тільки тому, що Олірія частенько думала про суть життя. І дівчинці все ж здавалося, що філософський камінь - це мрія, яка загорнута в різноманітні одежинки. І дорога до цього філософського розуміння світу не завжди легка – дорога мрій і їх реалій у кожного своя і різна!