Ярина...

               
Місяць котиться на спочинок. Мрійливими стають береги. Принишкли верболози й комиші. Просинається далечінь. Зрідка крякне десь крижень, закахкає дика качка чи обізветься в ранковій тиші деркач. Червонясті заграви освітили небокрай, тихі заплави. Довгоногий чорногуз завмер на зеленій річці, підсвічений жовтогарячим східним промінням.

Горить ліс, горить земля, горить небо на обрії. Жовтогарячі, рожеві, фіолетові косиці хмар виблискують в зеніті: сходить сонце.
Десь зовсім поряд бурлить дивна річка, що, долаючи перепони, прагне вирватися на волю. Та річка свіжа, як ранкова роса, і чиста, мов сльоза. Вона дзюркотить, б’ється об каміння. Бризки та шумовиння летять вгору і спалахують на якусь мить веселкою. Ось заясніла вона зовсім близько, а згодом подаленіла…

На ще вогких пагорбках, на свіжій зеленій травичці видніється ледь помітна постать. Як лебідка сидить Яринка, та ніби не жива уже, не чує і не бачить нікого, лише молиться, вимолює в Бога сили пережити цю розлуку. Якась невідома гіркота труїть світле тло її обличчя. Карі, мов терен вогники очей гаснуть в нескінченній тузі за коханим. І вже хвилина здається вічністю, кожна жаринка вогню, що зародився у серці, обпікає душу і створює невгамовний біль. Закрила на мить очі та поринула в минуле, в той день, який провела з коханим Остапом. Усміхнулася...Та все ж не забула що пішов він на війну - в раз зникла миттєва радість і з'явилася нова сльоза.

І на нещодавно безтурботному і спокійному небі, закрутилися похмурі, свинцево-сірі хмари, що задавили сонце. Воно, неначе розгубившись, зовсім сховалося за їх важкими боками. Блиснула блискавка, а через декілька секунд недалеко прогримів грім, підтверджуючи своїм бурчанням, що ось-ось на землю обрушиться злива. Та не звернула дівчина на це увагу, продовжувала заливати травинки важкими перлами сліз. . І ось перші краплі дощу впали на землю, будучи миттєво і без сліду поглиненими пересохлою землею.Але слідом за ними вже летять інші краплі, їх стає все більше, вони стикаються боками, метушаться, тісняться і штовхаються.Крапель дощових вже так багато, що вони зливаються в суцільні потоки і дощ розходиться, уже ллє, як з відра.

Каштанове, кучеряве волосся поглинало ту вологу і робилось надзвичайно важким, вже й сил не вистачало в Яринки їх втримати - лягла вона на мокру, болотну землю. Хотілось відкрити очі, та повіки не слухались,хотілось закричати, та сил не зосталось, хотілось заплакати, та виплакала усі сльози.