Скляний тунель

         
      
  На величезному даху, самого великого і самого красивого міста жили два голуби- Мілка і Вільта, вони були білі-білі. Ці голуби не такі, як всі інші, бо вони вміли мріяти. Їх мрії були дивні і незвичайні, і можливо… їх мрії могли допомагати дітям, і ніхто не знає чому тільки дітям, може тому, що дорослі все можуть і все вміють.
  Всі інші сірі голуби, теж були хороші, але ці двоє завжди були разом. Вони ніколи не сварилися.  Ніхто не знає, чому вони не літали з іншими сірими голубками, хоча і дружили з ними: звали їх до себе в гості, розглядували краєвиди міста, коли сиділи  на величезному карнизі, іноді… навіть… співали хором з сірими голубами пісні про мир та щастя. Білі голуби літали по небу красиво легко, вони залітали на самі високі хмаринки. Так от… одного разу з ними трапилася дивна історія і, мабуть, й не одна…
  Вечоріло. Вітер був сильний, але досить теплий, бо вже закінчилась зима, весна набирала свою скорість тепла. Все зазеленіло так швидко, що аж не вірилось, що так можливо.
  -От… от… дивись, Вільта, ми ще там… не були сьогодні!-сказала Мілочка.
  Біла голубка була невеличка, але дуже вишукано виглядала. Всі пір’ячка були чисті, акуратні. Дзьобик її такий тендітний, від неї завжди гарно пахло. Вона не любила парфуми, хоч і мала їх. Вона любила вмиватися джерельною водичкою, та завжди казала, що в цій водичці вся сила. ВІльта для Мілочки літав дуже далеко, щоб принести їй, тільки їй одній ці краплинки чистих джерел. Так от… зараз вони летіли вдвох високо, і майже вже трохи стомилися, і планували знизитись, прогулятись вулицями міста.
  -Так… бачу! Бачу…красиво! Летимо, летимо, Мілочко, скоріш… туди, гарно… мені подобається!-крикнув радісно Вільта. Вони летіли над блискучими куполами церкви.
 -Красота! Місто… наче величезна гора!-схвильовано промовила Мілочка.
 - Так… воно велике і гомінливе! Ти вже втомилася?Ми дуже високо летимо! То, що? Ми знижуємось, чи як ? Ой… як  високо… і так гарно…чи не так?-запитував весело Вільта. Він був балакучий голуб.
  - От так ти завжди, Вільта, любиш все розпитувати. За мене   переживаєш, це так приємно,- по –доброму відповідала голубка Мілочка. Голубка була ніжна лагідна, правда, чесно кажучи, вона більше любила слухати і спостерігати.
  -Весна! Вона така гарна! Тільки розпочалась. Літати так хороше, легко!-не вгамовувався голуб Вільта.
  -Так…я теж люблю весну, вона красива. Але літо… ще краще,-Мілочка любила  тепло і цим все було сказано.
  -То може ти й права, але такі приємні запахи весни! Вони… щось будять, до чогось кличуть,- сказав вдумливо Вільта, він насолоджувався повітрям і простором сизого неба. Вільта був романтик.
  Нарешті… балачки цих двох в небі змовкли, і двоє білих голубів приземлилися недалечко від храму. Яскраві золоті куполи - круглі блискучі, зачаровували своєю величчю та красою. Птахи пролетіли мимо цієї краси мовчазливо.
  Широка вулиця звужувалася і вела у вузенький  провулок. Вільта і Мілочка політали ще якусь мить. А потім… сіли на дверцятах дивного забору, він був синього кольору, весь у візерунках. Голуби знову заворкували. Вітер хлябав дверцятами, які вели у двір. Враз… Вільта і Мілочка  почули, немов хтось плаче. То дійсно було так. Голуби пролетіли ще декілька метрів, і побачили на лавочці маленького хлопчика, який чомусь був один. Навколо нього нікого не було. Малий держав в руках дуже цікаву іграшку, та Вільта і Мілочка не знали, як вона називається. Вільта був дуже сміливий птах, він підлетів до хлопчака, сів коло нього близенько і запитав:
 -Агов, малий, це…ти… хникаєш? І що це в тебе таке?Cкажи…   
 Малий не здивувався навпаки, глянув на Вільта і дуже зрадів, що хтось ним цікавиться. Світлі очі малого змокріли.
  -Агов…агов…мене Дмитриком звати. Хникаю… бо я заблукав, а ця іграшка -це планшет. Тут все  є. Це зв’язок зі світом, не можу зараз ним скористатися, бо в мене інтернет пропав. І не тільки…я десь подів свій телефон…от тепер, і не розумію де я… Вдома чекають…Насварять.
  -О, малий, то ти вже і не такий плакса… і знаєш забагато  для свого віку,-сказала дружелюбно Мілочка.
  -А тож… мій дідусь теж так каже,- малий витер сльози і був радий, що голуби з ним розмовляють,-мені сон нині дивний приснився, що наче тут, на цьому місті, от… тут, куди я прийшов, великий тунель існує. В тому тунелі живуть дивні істоти, і саме головне… там   є чаклун. От я й прийшов сюди, а тут… ні тунелю, ні істот, то мабуть… сон мій, якась примара неправдива,  в реальності всього цього не має.
  -Слухай, Дмитрику, а чому ти тут сам? Ти міг би з дідусем цих істот шукати?І цього дивного тунелю теж?-спитав  Вільта малого.
  -Чому? Чому? Я ж уже в першому класі, мені можна й самому прогулятись. Діло в тому, що мій дідусь трохи прихворів…простуда…а я блукав, блукав по вулицям…так до дому і не попав. Сон мені і справді дивний снився. То… що? Ви мені  вірите, чи ні?
  -Ну…чому не віримо…все у світі буває,-промовив, якось дивно Вільта. Мілочка уважно слухала Дмитрика, і нарешті, вирішила вмішатися в розмову.
  -От…от… то так, малий. Заблудився… кажеш, дідусь хворіє, батьки то ж на роботі, напевне?-Мілочка досить налякалася, бо вечір не за горами,- ми тобі допоможемо, це ж просто…ти ж… не пішов далеко від свого дому? Кварталів мабуть… зо два,-питала турботливо Мілочка,-ну, а про сон… ну, що сказати…сни сняться всім… І нам птахам теж. Не сумуй! Сни-це часто мрії.
    
  -То десь так, голубко. Кварталів зо три, від дому я недалеко відійшов. То кажете, сни… то мрії…  А як вас звати?Тебе, голубко, як?-малий питав, витираючи сльози, і здається більше хникати не збирався.
  -Я  Мілочка, а це - Вільта, ну от… і познайомились. Все… нічого розкисати! Тепер ми вже знайомі… і ти тут не один! Зрозумів, малий!  - весело сказала голубка Мілочка. Їй балакучий малий дуже сподобався.
  -Гарні імена, а мене всі хотіли Дмитриком назвати, навіть, кажуть, ніхто не сперечався, ні тато, ні мама, ні дідусь… ні бабуся.
  -Ну…тоді…Дмитрику, давай попробуємо знайти твій дім! - сказав бадьоро ВІльта і замахав вміло своїми білими крильцятами,-я лечу наперед, а ви за мною, чуєш, Мілочко, летимо! Малий, за мною!-командував білий голуб.
  Ці троє досить довго блукали кварталами міста, та добре, що вони держалися одного району, та й хлопчак мабуть теж петляв тільки  в одному периметрі, це очевидно. Бо  хто знає, чи найшли би голубки дім малого, якби він поїхав на якомусь транспорті в інший район міста. Вечір був теплий. На вулицях людей  небагато, всі кудись спішили, всім було ніколи. Та от… нарешті… малий побачив знайомі вікна, дворик ,свій багатоповерховий дім.
  -От…от… тут… тут… в цьому будинку я живу… Ой влетить мені від дідуся. То до завтра, спасибі, прилітайте завтра, от мої вікна… Погонимо…  я буду вас чекати! Може…  покажу вам, як планшетом користуватися… Спасибі, Мілочко, спасибі, Вільта! Спішу…бо дома всі чекають!
  -А чого завтра?Ми зараз підлетимо до твого віконця, ото твоє?-спитав Вільта малого, вказуючи на вікна з зеленими шторками.
  -Так…так…От… от… моє віконце… я довго не забарюсь…зачекайте!
Мілочка і Вільта враз долетіли до віконця четвертого поверху, сіли на підвіконні, стали чекати малого.
  - Ой… ой…хоч би йому добре не влетіло,-сказав Вільта.
  -Та ні… не думаю, якщо забарився ненадовго, трохи посваряться і все,-запевняла Мілочка. Через якісь хвилини Дмитрик  вже махав голубам рукою.
  -То… все… летіть…  у мене все нормально, завтра прилітайте, мене матуся кличе  їсти.
  Голуби замахали  весело крилами і в мить запорхнули на саму красиву білу хмаринку на небі.
  -Слухай, Вільта, а малий правий, тунель такий є… і ми про це знаємо.
  -А то…само собою…і дивні істоти є…дідусь чаклун…він добряк… допомагає часто малюкам… теж є…але…
  -Тихо, тихо… про це нікому, а про малого ти правий. Він же, як і ми… мрійник…
  -Так… так… само собою…
  -Вильта, що з тобою? Ти інші слова знаєш? Чи тільки… само собою…- сміючись спитала Мілочка.
  -Звичайно… само собою…- відповів знову дуже смішно  Вільта.
Тепер  ці двоє, не зрозуміло чому, залились веселим хіхіканням і на своєму голубиному пропищали хором:
   -Та вже ж… само собою.
  -Слухай, Вільта, то я чула, що у малого канікули, ну… тобто… у дітей з завтрашнього дня, то може… вранці… до його віконця махнем?
  -То  може й так… Авжеж… сомо собою!-знову веселився голуб.
  -Вільта, хватить вже хіхікати!-прикрикнула Мілочка.
  -Ну… добре, ти права…мовчу, але ж мені дуже весело. Ми ж малому допомогла, то може б заблукав, та десь пропав, от я і радію.
  -І то правда,-погодилась Мілочка.
  -Вільта і Мілочка ще довго розхитувалися на білих хмаринках, немов на гойдалці. Їм було весело, вони раділи, що допомогли малому добратися до свого дому, і ще… вони хотіли, щоб у Дмитрика були цікаві канікули. Голуби зосталися на хмаринці надовго, вони про щось шушукались, про що точно…ніхто не знав. Малий їм сподобався. І до того, все ж… білим птахам  здавалося, що сон такий дивний Дмитрикові приснився неспроста.    
  Аж… ось… мимо цих двох прошмигнув вітер, він теж чув про хлопчика, теж радів, що малий не загубився, знайшовся. Вітер подув сильніше, від цього біла хмаринка загойдалася швидше. Мілочка і Вільта замахали своїми білими крилами, їм подобалися весняні витівки вітра. Вітер старався, як тільки міг, він одягнув красивий кольоровий плащ і літав по небу так швидко, наче  на ракеті.
  -Привіт!-крикнув весело вітер,-дивіться, я ще ось, як можу…Тільки… ви держіться сильніше…за хмаринку…
   Все навколо почало мерехтіти, світитися яскравими спектрами, теплі потоки, хвилясті кольорові малюнки  весняного вітра зігрівали і смішили Мілочку і ВІльта.
  -Ну…все… мені пора…бувайте…Я ще до вас… вернусь,-крикнув вітер і хутчій зник.
  -От так… він завжди,-сказала сумно Мілочка,-тільки почались веселощі…і вже раз…і втік…
  -Так у нього ж багато справ, нас погойдав, як на гойдалці… і майнув,- Вільта похлопав крильцятами, декілька білих пір’їнок полетіли донизу,-Ну…от… так завжди…розтріпав мені весь одяг, ну то й Бог з ним, так ще краще…-голуб оглядав себе зверху до низу.
   Мілочка і Вільта шептались ще довго, вони цієї пізньої ночі залишилися на хмаринці, зірки торкнулися вже давно темного небесного простору. Місяць витяг маленьку сопілочку і заграв свою  сонливу нічну пісеньку. Мілочка і Вільта  вкрилися білими покривальцями весняного  тепла, і нарешті… тихенько засопіли. Хмаринка гойдала їх ледь-ледь, їй подобалося бути для цих двох -  тимчасовою домівкою.
 
                2

   
  -Мілочко, вставай, вставай, ти бачиш цей перший промінець сонця, вже скоро ранок розпочнеться, а ми ось тут… ще на хмаринці…Соні…ми… соні!-верещав Вільта.
  -Та не спіши ти так! Я чую! Вже…вже… проснулася. Чому ти так кричиш, ВІльта?-спитала спросонку  Мілочка, вона розпрямляла повільно свої крильця. Потім,  не спішачи, стала приводила себе в порядок. От… нарешті… Мілочка заглянула в маленьке прозоре віконечко хмаринки досить сонно сказала:
  -Так… ти правий, ранок вже розпочинається, зрозуміло, чому ти так кричиш. То… що ж… хутчій… до малого, посидимо трохи в нього на підвіконні, може дізнаємось, чому йому приснився скляний тунель? І кого він хоче там знайти?
  -От… от і я про це, а ти вовтузишся, ну… я маю на увазі, прихорошуєшся,-сказав тихенько Вільта. Він був культурний голуб .Тому… майже ніколи не робив, якісь некоректні зауваження своїй подрузі.
  Цих двох ніхто не чув, хіба хмаринка, та їй було не до них, бо скоро вітер подує, засіяє сонечко яскравіше, і вона переміститься в якусь іншу точку на небі, або зовсім зникне.
  Голуби летіли над містом, теплий ранок був гарний, весняний. Вітер кудись сховався зовсім, не дув, на  небі було тихо і спокійно. От, нарешті, Вільта і Мілочка побачили будинок Дмитрика. Вони підлетіли до віконця, не встигли сісти на підвіконня, як  побачили малого. Він махав їм рукою.
  -Ви прилетіли, це добре, я проснувся дуже рано… і чекав вас, бо ви ж мої друзі тепер,- сказав дуже емоційно  Дмитрик.
  -То  так…так, малий, ранок добрий,-відповів весело ВІльта. Він махав крильцятами. Декілька білих пір’їнок полетіли додолу. Мілочка теж привіталася.
  -Слухай, малий, ми тут… чули у тебе канікули…то може знову погуляєм?-Cпитав Вільта. Йому не терпілося дізнатися, чого саме малий шукав учора тунель. Та Вільта не спішив розпитувати. Він не хотів налякати малого.
   -То… я би з радістю, треба проситися в дідуся. І ще… мені знову снився той самий сон. Мені треба знати  обов’язково про той тунель, котрий мені сниться… і не тільки про нього,-малий говорив дуже сумбурно. Здавалося ,він боявся, що кудись не встигне, або щось не зможе зробити. Тому голуби дуже прониклись його переживаннями.
   -Дивна річ… ці сни…-сказала, нарешті, Мілочка,-а… що ти хочеш там знайти, в тому тунелі?-запитала голубка дуже тихо
  -То, Мілочко, секрет…-малий мовчав з хвилю… потім… продовжив,-та… вам… скажу.  Мій друг дуже хворий, ліки не допомагають ніякі, от я й загадую бажання, щоб його спасти. Так от… якогось для, я знову мріяв про чудодійні ліки, і мені приснився чаклун…  дивний тунель. Сказав старий, що коли його найду, то спасу свого друга. От я ходжу… шукаю, то навіть заблукав. В інтернеті багато читаю, та там нічого не знайшов. Дідусь каже, що все то… мої балачки, а я вірю, що мрії можуть справджуватися.
  -Так…так…то ми про такий тунель знаємо, чули не раз, але про нього нікому…нікому не можна розказувати, зрозумів, малий,-оглядаючись, сказав Вільта.
  -То зрозумів, чого не зрозуміти. Летіть вниз, до входу в дім, та чекайте мене… коло дверей, я скоро… Дідусь відпустить…зачекайте, я хутчій,- Дмитрик протараторив всі слова так швидко, що Вільта і Мілочка не встигли йому нічого сказати.
  Малий закрив віконце. Вільта і Мілочка замахали крильцятами, пройшлись по великому карнизу і заглянули ще в одне віконце, побачили, як Дмитрик розмовляв з дідусем, потім він підскочив від радості, застрибав, обняв дідуся… і помчався геть.
  -То… будь обережний, не заблукай, держись тільки свого двора,-крикнув дід Панас Дмитрикові вслід. Та Дмитрикові було зараз не до попереджень.
   Вільта і Мілочка тихо приземлилися, повітря  було м’яке та тепле. Дмитрик виглядав дуже дивно. Він був одягнений просто, та встиг схопити невеликий рюкзак, в якому була всяка всячина: фонарик, блокнот, сірники, планшет, та ще різне і всяке.
   -Ото, малий, ти даєш, ти, що зібрався в ліс по гриби? Стільки всякого добра з собою прихватив?-сміявся Вільта.
   -Ну… то нічого… добре, добре, не глузуй, Вільта,з малого,-сказала, заступаючись, Мілочка,-нехай, може знадобиться, дорога неблизька.
   Ці троє дуже спішили, голуби летіли поряд, от, нарешті, вони добралися до вчорашньої лавки, напроти той самий парк, багато дерев, кущів.
   -Ну… от… ми вже на місті. То… що, Дмитрику, ти готовий до дивного і незвичайного? Ти вчора тут був недарма, ми це  зразу зрозуміли,-сказав тихенько Вільта. Вільта оглядався, нікого навколо не було. День тільки розпочався.
  Ранок був теплий, весняний. Всім зрозуміло, що ці білі голуби непрості, і знають вони, і можуть багато, і з’являються вони тоді, коли комусь дуже потрібна допомога. От і Дмитрикові зараз потрібна допомога. Але, як вони допоможуть малому школярикові, безумовно, Дмитрик, не здогадувався. Він зрозумів, що все буде не так, як у школі, чи вдома, або з друзями у дворі. Малому не терпілося, він дуже спішив.
  -Давайте, друзі, вже скоріше, скоріше…. Не дочекаюсь,- промовив дуже тихо малий. Та відповіді не почув.
  Голуби відлетіли на декілька метрів від Дмитрика, покрутилися в повітрі зо три рази і сталося диво, Дмитрик  в секунду опинився в дивному скляному  тунелі, який застив у повітрі. Голуби- провідники були коло нього, вони летіли прямо над ним. (Перед самим парком був потаємний прозорий вхід в інший, казковий світ. Багато народу ходило коло парку, проходило мимо, та ніхто не міг переміститися в паралельний, таємний світ без поводирів. Світ таємного і незвичайного відкривається лише іноді, не завжди і не всім).
  -Ото диво! Так диво! Хіба так можливо-зойкнув малий. Дмитрик оглядався. Все, що він бачив заворожувало, дивувало, та поки не лякало малого.
  -Все можливо,- сказала Мілочка,-тільки будь дуже обережний, ні до чого не торкайся, іди спокійно, тільки… ні з ким не розмовляй, кого б ти не побачив, аж поки ми не зупинимось. Ми полетимо наперед. Пам’ятай, Дмитрику, мовчи… як риба, зрозумів! Це така умова цього дивного тунелю. Його прозорість не терпить слів. Він дуже капризний, він нікому… просто так…  не підкоряється. Ясно?
  Дмитрик зрозуміло кивнув. Голуби летіли не спішачи, їх крила здавалося стали ще більші. Дмитрик побачив дивні речі. Під ногами в нього була прірва, обриви, скали, різні виступи, та малий не боявся, йшов сміло і впевнено.
  Тверде прозоре скло білу міцне на вид, і тому він разом з голубками не провалювався  в прірву, а тільки бачив цей страшенний та незвичний краєвид. Але все було так ілюзорно. Тому Дмитрик розумів- треба мовчати. Враз… картина змінилася… і під своїми ногами він побачив річку… велику, наче море, йому здалося, що вона от - от затягне  в своє тиховоддя. Дмитрик хотів закричати, та слава Богу, все ж змовчав. Голуби далі вказували дорогу, вони теж нічого не торкалися, здавалося, що скляний тунель ніколи не закінчиться.
  Ось… зненацька… назустріч малому погналася велетенська собака, вона скалилась, зло гавкала, завивала. Було страшно… та Дмитрик зціпив зуби і мовчав. Все враз затряслось… і на прозорому склі з’явилися гидкі створіння: липкі  павуки, кліщі, волохаті дикуваті мавпи, малий відкрив рот, щоб запищати, та побачив, як Вільта махнув крилом… і все  пропало.
  Дмитрик дуже втомився, та коли він згадував свого хворого друга, йому ставало ганьба, бути боягузом не можна, коли друг в біді. Якісь хвилини і в скляному тунелі стало темно, зовсім нічого не видно, та малий знову не зойкнув, а намацав ліхтарика, і хутко включив його, світло освітило дорогу. Дорога була хвиляста, складна і дуже виснажувала, аж ось… знову з’явилося денне світло, все освітилося проміннями сонця, темрява пропала.
    
                3 
      
   
   Нарешті… всі страхіття зникли. Аж от… якось дивно… враз… малий побачив і відчув, як скляний тунель  розсипався, кришився…  в мить перетворився на красиву лісову галявину. Дмитрик разом з голубами застряв у повітрі… та ненадовго. Тепер йому здавалося, що скло було несправжнє, але дуже небезпечне. Та то були тільки відчуття.
  Голуби приземлилися  на  пеньок дивовижної  трикутної форми. Малий теж тихенько гепнувся на землю, але боляче йому не було.
  -Фу…ой! Як я втомилася!-сказала Мілочка,-крильцята наче не мої, а ти, малий, молодець, мовчати вмієш.
-Я думав він не витримає…молодець,-підбадьорив малого ВІльта.
Може ВІльта і Мілочка ще довго би так розмовляли, та хвалили Дмитрика, якби не почули дивну мелодію, яка лунала у просторі. Звучала вона недовго. Враз... подув сильний вітер… і перед ними з’явився старий, він був схожий на чаклуна:невисокий, кумедний, з дуже довгою сивою бородою.
  -То, що ви тут забули? Кажіть скоріш, чого прийшли? По моєму скляному тунелеві просто так… нікому човгати не можна!-старий стукнув палицею, дивний звук луною покотився по галявині. Трохи налякав голубів та Дмитрика.
  -Дідусю, не сердіться, мені дуже…дуже… ви потрібні! Ваша допомога потрібна. Вірніше… -малий трохи помовчав, та потім добавив,- не мені, а моєму товаришеві…хворіє він, а ви –це єдина надія. Мені дивне снилося, от голуби мені й  допомогли… вас знайти,- сказав, дуже хвилюючись, Дмитрик.
  -О…то ти  заради друга тут?- протягнув поважно старий.
  -То…вже ж…, майже, так.
  Чаклун нічого не сказав, тільки махнув рукою, і враз всі опинилися під водою. Але… було дуже дивно! Навколо риб не було, і вода якась дивна, і всі: і голуби, і Дмитрик, і старий - не пливли, а просто йшли. Водяний простір не мішав дихати, дорога була  неважка, прозора вода все ж була не схожа на воду рік, чи озер, або морів, вона була інша… от і все. Нарешті, всі зайшли у невеличкий дім. Вода вся зникла в мить, навколо було багато  речей: величезний, кривуватий, складний стіл, багато  книг з малюнками, телескоп, і надзвичайно багато різних колб та пробірок.
   -То проходьте, проходьте, що стоїте, як вкопані,-командував незвичайний старий,-присядьте трохи, а ти, малий, сміливий бачу, от держи… це тобі,- дідусь показав невелику коробочку. Чарівник уважно розглядував Дмитрика. Малого  це дуже здивувало.
  -Ось так… і зразу, і мені дають те, за чим прийшов,-подумав Дмитрик, та вголос не сказав нічого, бо не встиг. Дідусь розпочав перший:
  - Правда, вона буде твоя, ця коробочка, коли ти виконаєш  угоду, та не одну, зрозумів. Це дивна річ, це те, що ти шукаєш, там всього  три краплинки… для  твого товариша…вони чарівні. Ці краплі його вилікують, але є три умови, малий.
  -То я згоден, згоден,-закричав Дмитрик. Малий забув про страхи.
  -Не спіши, кричати, спішити… ти слухай!
  -То…добре…вже… мовчу,-Дмитрик побачив, як Мілочка приклала своє крило до дзьобика, немов просила… -мовчи, не сперечайся… слухай!
  Дідусь підійшов до незвичайного телескопа, покрутив щось у ньому, потім знову продовжував казати.
  -І так, малий! Умова перша: ти нікому не розкажеш про нашу зустріч.
  -То…я згоден, згоден,-знову закричав Дмитрик.
  -Угода друга:ти ніколи нікого більше не проведеш цим скляним тунелем, нікому не будеш про нього розказувати, ясно?
  -То вже… зрозуміло,-досить тихо сказав Дмитрик.
  -І умова третя, від якої залежить твоє повернення до дому… і не тільки твоє, і білих птахів теж,-Мілочка і Вільта  замахали крильцями. Вони дуже переживали.
  -Так от, малий, відгадай три загадки! От перша,-сказав суворо старий. Він спокійно погладжував свою довжелезну бороду.
  -Відгадай загадку першу!

Над глибокою рікою
Вигнув спину він дугою.
Всі по ньому їдуть,
Всі по ньому йдуть,
А з собою не беруть.

 Дмитрик недовго думаючи крикнув:
 -Знаю,знаю,це - міст! То дійсно міст… я впевнений!- Малий  багато читав з дідусем, і цю загадку теж чув, і знав.
 -То так, ти правий, так і є, це -  міст. Добре, малий, ще одну, слухай,-дідусь знову потер свою довжелезну бороду.

Щоб мені кудись дійти,
Треба всю її пройти.
Бере початок від порога
Далека чи близька…

 -Дорога!-крикнув весело і радісно Дмитрик.
 Голуби теж раділи. Мілочка і Вільта дуже вболівали за малого. Вони були дуже відповідальні, чарівні птахи-це ясно, та все ж… зараз вони не могли допомагати Дмитрикові.
  -Це дуже легка загадка, її… мабуть… всі знають,-промовив весело Дмитрик і тут же осікся, бо згадав, що він не в школі на уроці. Тут казковий, незрозумілий  світ.
  -Ото бачу… ти кмітливий хлопець, це дуже добре. Тоді остання. Але, знай, Дмитре, не відгадаєш, то залишишся у мене тут… назавжди!- хитрувато сказав чарівник.
 Старий знову потер свою величезну білу бороду і дуже загадково промовив:
 
Ні потилиці, ні обличчя,
Ні початку, ні кінця.
Як по ній ти не підеш
Кінця-краю не знайдеш.

  Малий призадумався… Мовчав досить довго, його малі долоні покрилися капельками поту. Він сумнівався, та все ж вирішив відповісти:

  -Ой не знаю, втомився я трохи, та здається… це Земля!-останнє слово малий викрикнув дуже голосно.
  Дмитрик не встиг навіть оком кліпнути, як чаклун зник, зникло все, що  оточувало малого. Зник скляний тунель, полянка, домівка старого чаклуна  і всі дива. Дмитрик знову зі своїми друзями  -голубками стояв коло лавиці, біля входу в парк. Все відбулося так швидко, що в це неможливо було повірити. Але це була правда. Примари дивні і страхітливі звірі, чаклун і його домівка - все  зникло.
  -Оце так  чудеса! -тільки і промовив Дмитрик, в руках у малого була дивна коробочка…то були ліки для хворого друга. Голубки були поряд.
  -Оце так пригода! То це і є… ці ліки? Ура!Я думав…що все мені мерещиться…або може я сплю…-досить голосно сказав Дмитрик. В зеленій трикутній коробочці бриніли три прозорі краплини.
  -То тихо ж, тихо… не кричи, не привертай увагу, пам’ятай, малий, ти слово дав, казковий світ, чарівний світ - це непростий світ, - заспокоювала Мілочка схвильованого Дмитрика.
  -Дивний чаклун не всім допомагає… і не завжди, пам’ятай про це! Про пригоду нікому… мовчи! Тепер, малий, все буде добре… ну… то вже біжи …твій дім недалечко… тепер не заблукаєш…дорогу знаєш…Бо нам пора… ми вже дуже забарилися з тобою. Прощавай, може, колись до тебе ще завітаємо… прилетимо, бувай, - сказав  Вільта.
  -Обов’язково прилетимо, будь здоровий! Бувай!-проворкувала голубка Мілочка.
  Мілочка і Вільта спішили, бо мабуть вже всі  сусіди, сірі голубки, помітили їх відсутність… Голуби зробили декілька піруетів у повітрі над головою Дмитрика. Вони піднялись високо, вгору, вони летіли і бачили, як Дмитрик забіг до свого двору, вони помахали йому крильцятами, та вмить зникли з виду, зникли, мов солодкий ранковий сон.
  -Дякую, мої птахи, птахи мрії і миру! Прощавайте, білі голубки, я біжу до Максимки,- Дмитрик міцно стискав в руках чарівні ліки.
  Білі голуби-миру та красивих мрій заховалися серед білих хмаринок. Вони полетіли в своїх справах. Та десь, неділі через дві, Мілочка і ВІльта вже крутилися в повітрі над двориком малого. Дмитрик з Максимком безтурботно ганяли в футбол.
  -От бачиш, Вільта, малі щасливі та здорові!-весело зауважила  біла голубка.
  -То так, Мілочко, полетіли далі, може… ще комусь потрібна допомога,- тихенько сказав Вільта. Весняне сонечко було тепле та лагідне.