Над монастырской древнею криницей
В поклоне осень с гроздьями рябин.
Давно здесь чЕрпали монашенки-черницы,
Хрустальную водицу из глубин.
Приснились ночью мне их силуэты,
Сама печаль, и профиль – как зима.
Чудной народ – художники-поэты,
Снам верят, даже если в них обман.
Им снится то, что в жизни и не будет,
И в каждом спит ребёнок и мудрец.
И к ним по тайной, с неба, амплитуде
Скользит причуд и вымыслов ларец.
В нём целый Міръ и малое мирское –
Дымок тумана в горсточках долин,
В яру колодец и кувшин с водою
В тени под гроздьями, алеющих рябин...
*** Ліна Костенко
На цямру монастирської кринички
Схилила осінь грона горобин.
Сюди колись приходили чорнички,
Блакитну воду брали із глибин.
Мені приснились їхні силуети,
Сама печаль, і профіль – як зима.
Чудний народ – художники й поети,
Усе їм сниться те, чого нема.
Усе їм сниться те, чого й не буде,
І кожен з них і мудрий, і дитя.
По срібній лингві тої амплітуди
Проходять дивні видива буття.
І цілий світ, і ось така дрібничка –
Димок туману в пригорщах долин,
І кухлик той, і та в яру криничка,
І обважнілі грона горобин…