Ніч холодила розгарячене чоло, змушуючи хміль відпускати тіло в обійми літньої ночі. Було тихо, немов у склепі. Чутно лиш вітер, що стиха леготів над землею. Це була весела ніч, ніч гулянь та спраги, гарячих молодих тіл, що веселились між багать на пляжі. А коли хміль та сон збороли товариство, слід було йти.
Кроки розмірено, немов метроном долали шлях, переставали заплітатись від хмелю та буйної втоми. Сили неначе самі вливались в остигаюче тіло пружною хвилею, коливаючи переповнену п’яною нестомою кров. Хотілось іти і посміхатись зіркам.
Місячне сяйво пружно освітлювало шлях. Тіні лише злегка тамували нагріту землю, сповнюючи погляд химерних передчуттів, змушуючи проноситись свідомістю уламки слів, рештки думок, крихти передчуттів. Голова була легкою, і пустою, готова до будь яких нестямних і неможливих звершень. Здавалось, можеш все, кохати, сміятись, ненавидіти і горлати. Але жодної цілої думки так і не проносилось головою, здавалось, свідомість мріє окремо від тіла, що літає в небесах, линучи у вирій, туди, де щойно полинуло сонцестояння.
Легенький шерех дерев не привертав уваги, думати і відчувати не хотілось. Хотілось просто йти далі.
На лавці, вкритий неясним покривалом тіней сидів силует. Довгі темні коси та струнка чаруюча постать видавала жінку. Хміль в голові, що не вийшов до кінця змушував шукати нічної пригоди, бодай просто несподіваного нічного знайомства, адже ті що не сплять у таку ніч прагнуть танцювати, немов шалені, під зірками, на голові.
Кілька кроків до мети і ось слова готові злетіти із вуст, а погляд лиш встигає мазнути силуетом дівчини. Обличчя сховане у темних косах, біла сукня не відкриває нічого, підкреслюючи кожну рису. Слова сповнені молодих веселощів розітнули нічну тишу.
Дівчина звелася. Якусь мить здалось, що вона усміхається, хоч лице і було прикрите косами. Струнка, проте, тримала голову опущеною додолу. Ще кілька слів, і вона поглянула на нього, місяць осяяв обличчя доти сховане у тіні чорних кіс. Червоні антрацитові очі, що горіли, мов дві жарини горіли на блідому обличчі. Хлопець жахнувся.
Жахлива маска люті, чужої, німої і дикої зненависті, зневаги до життя, до всього живого, лють і шалений присмак теплої, живої плоті, вороже всьому, що може відчувати страх. Тваринної і хворобливої, чужої волі, що породила це створіння.
Відсахнувся…і нічого. Молода, на свій смак – гарна, бліда шкіра і…хтива посмішка. І очі. Антрацитові, глибокі, хворобливо безумні. Клята оковита, отрута…
- Я Лада. – усміх ворухнувся кількома ударами серця, що наздоганяло втрачену мить.
- Слава. – спробував поцілувати руку.
Вона не відібрала. Попри розпечений вечір морського міста її біле плаття було закритим, але здавалось вона привабливішою, манила, рука сама від долоні перейшла на талію.
- Прогуляємось?
- Я ж чекала пригоду.
І насмішка в очах, глибоких, немов море, що шуміло неподалік. Ніби ненавмисне обійняла його, притислась грудьми. Кинуло в жар, хоч її шкіра холодна. Бавлячись, підхопив на руки.
- Невже ти теж чекав на нічну пригоду? – знущається.
- Ну невже ти не віриш в долю? Ми просто чекали один одного.
- Ну ні, - дряпає пальцем із гострим довгим нігтем ключицю. – Це я тебе чекала.
Пляж зустрів їх теплим піском, вкритим по лінії прибою галькою і битими мушлями.
- Полежимо? – тепер знущання за знущання.
- Ну звісно, жданчику мій, будем дивитись на зорі, я на небі, ти в очах, але я хочу зняти плаття і скупатись, ти страшенно гарячий. Бачиш, я тану?
Біле плаття на піску. Зірки, від струнких гомілок, округлих стегон, чорних кіс до самого неба. Біла піна навколо гомілок, коси розсипались по спині, звуть за собою, в піну, до чорта, до зірок, у теплу воду.
- Я довго чекатиму?
- Доки ти не зайдеш задалеко.
- Але ж ти грів мене, а вода прохолодна, йди до мене.
Усміх, сіль на губах, кров молотить у скроні.
Її руки.
Груди.
Очі.
Обійми.
І зуби??!!
Хрип, вода у ніздрях, лють, лють, удари всліпу, скрегочуть її зуби, червоні вогні крізь воду, її руки на шиї стали крижаними, волосся стало дибки.
А потім регіт, регіт, немов гієна, чуже, нечисте, жорстоке.
Ноги відштовхують пісок, руки намацали сухий пісок пляжу. Серце в горлі. І над усім регіт.
- Ти мій, мій, чуєш милий? Мій!
… А зранку Слава прокинувся у товариша вдома. Голові з похмілля, подряпана до крові шия, прокушене плече і шпильки товариша. Про бурхливу нічку. Відсунувши кружку із розсолом підійшов до ящика і увімкнув. І не прогадав. Вранці на пляжі знайшли мерця. Жінку. Але Слава був впевнений – упирицю.