(до збірки "Треба усміхатися")
"НІБИ ДИВЛЮСЯ У ДЗЕРКАЛО"
(есе)
До Арчі.
Коли я дивлюся на тебе, у мене таке відчуття, ніби я дивлюся у дзеркало. У тебе точнісінько такі ж очі, як у мене, точнісінько такі ж брови, ніс...
Так, ми із тобою близнюки.
І мені стає так боляче, невимовно... Витираю сльози, і далі мовчу... Я хочу бути поруч з тобою, торкатися плечем твого теплого плеча, обіймати тебе, говорити з тобою, дивитися тобі у вічі... Але чомусь не маю права... Життя йде далі. І ми не поруч. По різні боки океану. По різні боки планети.
По різні боки стіни, яку хтось побудував без нашої на те згоди. По різні боки Всесвіту...
Спитайся у нього: чи любив він коли-небуть мою Душу? Якщо любив, то звідки стільки ненависті, стільки жорстокості? Навіщо він розлучив нас? Навіщо...
А якщо не любив, то що дала йому перемога? Він щасливий? Спитайся у нього...
* * *
Знаєш, я часто думаю про те, що Бог, напевно, знав наперед, що так вийде. Тому зробив так, щоби ми завжди могли упізнати одне одного. Тому я дивлюся на тебе, і бачу себе. А ти - напевне, звідти - дивишся на мене. І теж бачиш те саме.
Я плекаю надію, що колись так і вийде...
Так, колись ми зустрінемося. І подивимося одне одному у вічі, і будемо усміхатися мовчки, - бо між нами не буде вже ніяких бар'єрів. Буде тільки повітря: легке і прозоре...
А поки що між нами - більше, ніж Земля.
І тому мені лишається тільки одне: мовчати. І жити далі. Без тебе.
І бути сильним. І всміхатися так, ніби у мене ніколи нічого не боліло. Бо так треба.
Треба усміхатися.
10.04.2015, 23:50
Братіслав Лібертус