Лисиця в школі рідну мову викладала.
Читала дітям рими, ямби і хореї
Та знакам пунктуації навчала,
Та іншій непотрібній ахінеї.
І ось одного четверга
Прийшла до школи в настрої смурному
Бо розболілись шия, та нога,
І завдала на вихідні додому
Таке ось завдання:
Щоб діти байку написали.
Сама ж в суботу з самого рання
На дачу до приятельки помчала.
Шашлик, гамак, співали, їли, пили.
Одраз підлікувала шию й ногу.
І вихідні так швидко пролетіли.
А ведмежа в суботу кличе тата на підмогу.
Лише прокинулось - відразу: «Батьку,
Нам задали уроків купу,
А тут ще наказали написати байку
А я не вмію, в мене просто ступір».
Ведмідь потилицю почухав,
Взяв аркуша, перо, чорнило.
Напхав собі побільше вати в вуха,
Щоб муза з голови не полетіла.
Два дні пройшли в страшенних муках,
Не їв, не спав, не грав у доміно.
Так і ходив весь час в піжамних брюках
Ні бокс не подивився, ні кіно.
Все пір’я видрав з гусака,
Але ні слова написати він не зміг.
І в понеділок, видравши дубка,
До школи він побіг.
Схопив лисицю, посадив за парту,
Під ніс підсунув аркуш, олівець.
І каже: «Написати байку варто,
Даю годину часу, чи тобі кінець!»
Через годину отака картина:
Сидить лисиця не руда, а сива.
Від олівця зосталась половина,
А аркуш чистий, як зимова нива.
І каже вчителька: «Нічого я не вдію,
Не напишу я байку…бо не вмію».
Мораль цієї байки зрозуміла:
Не треба вимагати від дітей, чого сама не вміла.