Стареньку ледь грець не побив. Михайлівна працювала в метро недавно – знала, що доведеться звикати. Але побачити тут Святого вона не сподівалася аж ніяк.
На вигляд – звичайний підліток: вовняна шапчина, курточка, мішкуваті штанці. Але тепер, після побаченого, бабуся зрозуміла – хлопчик був непростим. Він виділявся у понурому натовпі. Дитина не йшла – пливла, ледве торкаючись ногами підлоги. Погляд повен Мудрості та Вселенського Смирення. Хлопець зупинився перед турнікетом. Широко перехрестився. Віддав щедрий уклін, ледь не тріснувшись головою об валідатор. І турнікет пропустив його!
Хлопчик повагом вийшов на платформу. Бабуся із застиглим обличчям провела його поглядом. Звичний світ літньої жінки розвалився.
***
Найважче було не реготати, але Сашко тримався. Тільки на платформі його губи розтягнулися в посмішці. «Ех, шкода, пацани не бачили».
Прибув поїзд. «Святий» увійшов у вагон, дістав з-за вилоги шапки магнітну картку й переклав у кишеню штанів.
***
Наступний.
Свій?
Чужий?
Зовні у мене магнітні ніздрі, тому спершу я нюхаю.
Цей свій.
Він запливає у мою пельку. Тут у мене очі. Я стежу, як «свій» пропливає вглиб, до зубів. Вони в мене тупі та гумові. Щелепи – капкан.
Правило просте: якщо ніздрі кажуть «свій» – щелепи не стискати. Якщо «чужий» – хапати й тримати.
«Чужі» трапляются рідко. Частіше – «свої». А тому – нюхай-дивись-пропускай, нюхай-дивись-пропускай.
І так усе життя...
Але з цим щось не так!
Я не встиг зрозуміти, що саме.
Пахне наче правильно, тому пропускаю. Але на серці після таких паскудно. Я їх називаю «каламутні». Треба буде з ними якось розібратися. Цапну-но наступного разок для профілактики – може, щось з’ясується.
***
– Глянь-но, Петрівно, он Святе Дитя іде. Зараз Диво зробить.
– Де?
– Та ось, у шапчині сірій.
Дитина не йшла – пливла, ледве торкаючись ногами підлоги. Погляд повен Мудрості та Вселенського Смирення. Подійшовши, хлопчик поважно зупинився перед турнікетом.
Краєм ока Сашко помітив, як перехрестилась одна з бабусь біля будки. Він звично осінив себе хресним знаменням, відважив натренований уклін і ступив уперед.
Турнікет несподівано спрацював. Стулки боляче тицьнули Сашка у кістляві стегна. «Святого» затисло. «Щелепи» тримали несподівано міцно. Позаду реготали Сопля і Кактус, котрих він покликав «постібaтися з бабок». Було боляче й соромно – здавалося, весь перехід зупинився позирити, як Сашко борсається в турнікеті.
Рум’янець заливав обличчя. Сашко всім тілом навалился на стулки і, обдираючи шкіру цупкою гумою, якось вирвався. Кинувся до рятівного ескалатора. Летів униз зубатими сходами, і кров гупала у його скронях.
***
– Диво? Ти, Михайлівно, теє, наче з неба впала, їй-богу. Ці чорти давним-давно карточки в шапки ховають і кланяються. Не бачила ніколи, чи шо? Але інколи в автоматиці щось не спрацьовує. У твого «дива» теперь синець буде. Ти ба, як чкурнув, бідолаха!
***
– Як добре на серці, браття! Ех… Чуєш, Лівий?
– Шо?
– Я щойно втямив, навіщо «каламутні» потрібні.
– Ну й навіщо?
– Якщо їх зубами хапнути, потім на серці добре!
– Шо, справді?
– Справді. Далі передай.
– Передам. Дякую.