Ніч була темною і густою, як гудрон. Місяць впав за небокрай, а зірки вкрилися простирадлом хмар. Семен за цілий місяць так і не зміг звикнутись з тишею, яка вночі захоплювала весь простір до самих меж людського слуху. Іноді йому здавалося, що він зовсім оглух. Але крізь тишу проривалися звуки. То в далекому селі забреше собака, то почуєтся гул двигуна на трасі, то в зеленці закричить якась нічна птаха. Це в ті тихі ночі, коли не чути обстріли і небо не світиться від спалахів розриву снарядів. Основною перевагою тиші було те, що підібратися незаміченим до блок-поста було неможливо.
Семен підняв комір, присів на бетонний блок, пристроїв на колінах «калаша», й закурив, тримаючи цигарку так, щоб вогник ховався в долоні. Вітер вщух, але повітря було сире і ця сирість забиралася під одежу. Хотілось присісти біля вогню, або загорнутися в теплу ковдру, або, ще краще, опинитись вдома, в теплій квартирі з жінкою під боком, з горячою водою в ванній, з домашнім борщем, надіти халат і сидіти на дивані с чашкою кави. Романтика війни не те, щоб набридла, але оголила всі принади мирного життя.
Позаду почулися ворушіння. Рука зразу ж лягла на автомат.
- Краб, то ти?
- А хто ж іще.
Краб тінню виплив з темряви, присів поруч.
- Ну, що, тихо? Дай вогню.
Семен протягнув запальничку. На секунду висвітилося обличчя Краба і знов занурилося в ніч. Курили мовчки. Вже й говорити не було про що, та й розуміли один одного без слів. Краб, загасив цигарку, подивився на телефоні, котра година.
- Ще сорок хвилин. А потім спати. Очі вже вилазять, так спати хочу. Піду, віділлю.
Він піднявся і зник, чорний в чорному. Через хвилину почулося журчання. А потім знову впала тиша. Семен наче задрімав, або думки повели його кудись. Та коли він відкрив очі, то побачив перед собою чотири силуети, які стояли зовсім близько, стояли, не рухаючись, закриваючи собою темряву.
- Краб? – спитав Семен, повільно, намагаючись не робити різких рухів, взяв в руки зброю.
- Добру нуч, пане, - голос линув з темряви, м’який, густий і заспокійливий. – Може пан сурегувати, куди то ми згодили?
Семен підскочив, пірнув вбік, націлив на незваних гостей і закричав:
- Краб! Ти де? Всі сюди!
І тут почалось. Прожектор на даху вагончику вирвав з пітьми чотири фігури, які стояли посеред дороги. За мить вісім бійців, хто в чому спав, вищірилися на них дулами зброї.
- Всім на коліна, руки за голову! – закричав Семен.
Але четвірка навіть не поворухнулася.
Гості були колоритні. Старий дід з сивою бородою, жіночка, чоловік та дівчинка років п’яти. Одяг на них був зовсім безглуздий, щодо цих країв. Вони мов тільки спустились з полонин, кинувши напризволяще отару, залишивши свої трембіти, прийшли на фольклорне свято, поторгувати сиром та калганівкою. Овечі гуні, капелюхи з пером, кожані постоли, прив’зяні до ікор мотузками. На жінці, та на дівчинці вишиті желетки, довгі сукні, всі в орнаментах.
Дід вийшов вперед, насупив брова і промовив:
- Не варто бо варахобити, не чиніт ларму, пани. Ми лем зазвідатись хотіли.
Він посміхнувся. Дівчинка підійшла до нього, обхопила ногу:
- Дідочко, я вжо їсти хочу.
- Не тут, не зараз.
Бійці стояли, дивлячись на цю сцену, як в театрі. Навіть зброю опустили донизу, настільки абсурдною була картина.
- Документи! – Ганс протягнув руку.
Дід щось відповів, чого ніхто не зрозумів.
- Якою мовою вони говорять? – спитав Семена Краб.
- Начебто українською, але я нічого не розумію. Як ми їх пропустили? Ти чув щось?
- Ні шелесту. То, мабуть, западенці якісь. Бандерівці, точно тобі кажу. Як вони сюди попали? От цирк.
- Документи, я сказав! – Ганс підвищив голос.
- Та ти, бізонь, бімбов! – підвищив голос і дід. – Кажу тобі – не бив, не є, і не буде. Вимкни отого віланя, кращо.
Дівчинка смикнула діда за штанину:
- Дідко, коли вже істи?
- Пужди, онука, - він погладив дівчинку по голові.
- Ви звідки і куди? – запитав Ганс, але потім махнув рукою. – Що я іх питаю, все одно нічого не розумію?
І тут подав голос позивний Смерека:
- Ганс, зараз я з ними побалакаю. То люди з наших місць.
- Та бачу, що не лугандони. Звідки вони взялись? А ви куди дивились? – Ганс показав кулака Семену і Крабу. – Що, заснули?
Смерека про щось розмовляв з подорожніми. Говорили швидко, на незрозумілій мові, дуже схожій на українську. Деякі слова впізнавались, але потім тонули в потоці чужих звуків. Смерека показував на дорогу, в ворожу сторону, гості уважно слухали, киваючи головами. Тільки дівчинка все відволікала діда.
Нарешті Смерека підізвав Ганса і вони відійшли. Що говорив Смерека, не було чутно. А Ганс лаявся, що не може, що це балаган і несінитниці. Але потім плюнув на землю і пішов до вагончика. З порога крикнув Смереці:
- Дивись, під твою відповідальність.
Етнічна четвірка терпляче чекала. Смерека підійшов, знов показав на дорогу.
- Тут першого проходьте, а за ним, кілометрів за десять вже буде той, що вам потрібен. Щасти вам.
Дивна сім’я поклонилася тим бійцям, що залишились, чоловік навіть капелюха зняв. Прожектор згас, і разом з цим зникли і гості. Мов і не було.
Всі розійшлись, залишились лише Семен з Крабом. Вони ще прислухалися до ночі, намагаючись почути шаркання ніг, або голоси, але ніч мовчала, лише кашляв у вагончику той, рудий новачок. Тільки прислали, так він зразу і захворів.
***
Хтось біжить від війни, когось війна притягує. Якщо відкинути високі ідеали, для одних війна – то романтика і кураж, для других - іспит своїх сил, для третіх – робота. А хтось попав сюди здуру. Сергій Потапов їхав сюди за новою автівкою. А виявилося, що таки здуру.
Під ранок впав туман, густий, як молоко та сірий, як вовча шерсть. Ще не розвиднілось, але перша птаха вже щебетала десь в посадці.
Сергій сидів на броні БТРа, постеливши під дупу стару фуфайку. Він змерз, відсирів, йому хотілось спати, їсти і додому, в Іваново, місто наречених. Очі злипалися, і на мить він повертався в рідну общагу, до жінки і дочки. Але спати було неможна. По-перше, його розірве в клоччя командир, якщо застане сплячим, а по-друге, такий туман ховав в собі таких монстрів, які навіть в кошмарному сні не привидяться. Він намагався не думати про бандерівців, які можуть несподівано вискочити з сірої завіси. Але це не допомагало, і вартовий вдивлявся, прислухався, намагався шкірою зачути небезпеку. На тому краю блокпоста стояв мовчазний бурят Турген, якому зразу ж дали позивний Пурген. Сергій молив Бога, щоб той не заснув і не пропустив ворожого нападу.
Потапов зліз з БТРа, розім’яв ноги, хотів запалити, але передумав. За годину він викурив вже штук вісім, і, здавалось, рот перетворився на попільницю, в яку налили води.
Дівчинка з’явилась начебто з повітря. Якась незвичайна, в дивному одязі. Вона стояла в тумані і мовчки дивилась на Сергія. Той з переляку націлив на неї автомат. Але вона навіть не ворухнулася.
- Дєвочка, ти откуда?
- Я бих їв, - промовила вона, не зводячи з Сергія очей. А очі в неї були дивні, майже без білків.
- Что ти говоріш? Как ти сюда попала? Гдє твоі родітєлі?
Сергій зробив крок назустріч, і тут дівчинка стала мінятися. Очі стали зовсім чорними, як антрацит, рот широко відкрився, оголивши ряд довгих, тонких, як голки, зубів. Дитяче обличчя перетворилося на морду моторошного чудовиська. Вона стрибнула на нього, взлетіла наче перепілка, обхопила руками плечі, і впилася зубами в шию, смикнула головою, вирвавши шмат м’яса, розірвавши яремну артерію. Сергій бився, намагаючись відірвати від себе дівчину, але та наче стала з ним одним цілим. Він відчував, як її рот прилип до шиї, щоб не пропустити повз ані каплі крові, яка била струменем прямо в ненажерливе горло.
Так вони і впали разом. Дівчинка тримала голову Сергія руками, ніби лещатами, коли він бився в передсмертій агонії, щоб не розплескати ані краплі теплої червоної рідини.
Він помер, так і не почувши галасу, який піднявся в бліндажі, хаотичноі стрілянини, дикого крику Пургену, не побачивши, як з одного сивого діда стало зразу троє, і кожний кинувся на вибрану собі жертву, як жіночка майже відірвала голову Хасану, а бравурний вояк Магадан стояв на колінах, обхвативши потилицю руками, і розкачувався, ридаючи, в очікуванні своєї черги. Йому недовго було чекати. Магадана вбила та сама дівчинка, і випила з нього всю кров, яку тільки змогла висмоктати.
На все вистачило не більш десяти хвилин.
Туман залив мертвий блок-пост. Знову стало тихо і волого. Тільки на гілці акації співала свою передсвітанкову пісню рання пташка.
Для когось війна – романтика, для когось – робота, а для когось – банкет.
***
Семен з Крабом чистили картоплю на сніданок. За нічний прорахунок їм навіть виспатись не дали, відправили на кухню.
Смерека курив, присівши на колоду.
- Та ви б їх і не почули. І не побачили б, якщо б вони не заблукали. Нам, скажу я, дуже пощастило. Краще б я і не бачив їх, і не знав про них.
- Та хто вони такі? – спитав Краб. – Що ти тут нам городиш?
- То, хлопці, були босоркуни. Як вам сказати, щоб ви зрозуміли. Вони різні бувають, одні – відьмаки та відьми, інші – перевертні, треті – кров пьють.
- Вампіри, чи шо?
- Можна й так сказати. Але в нас їх босоркунами кличуть. Я чув про них казки всякі. Казки казками, але дехто розповідав, що бачив їх, і навіть розмовляв. В житті їх від звичайних людей не відрізниш. Живуть собі в селі, ніхто й не знає. Овець пасуть. Та так, що ні один вовк не підійде. Інші ж навпаки, ріжуть худобу. В вовків перекидаються і ріжуть. Може чули, що буває, вовки пів-отари знищать, а ні одну не з’їдять. Так то босоркуни-кровопивці. Вони тільки кров п’ють. Кажуть, що вони ніколи не помирають, і вбити їх не можливо. Тій дівчинці може бути років сто, а дід, так той може Йсуса застав, якщо не Адама.
- Слухай, Смерека, то ти на ходу вигадуєш, чи тобі бабця на ніч розповідала? – посміхнувся Семен.
- Дурні ви. Знаєте, що вони тут робили? Там де війна, там їм роздолля. Пий крові, хоч залийся. Так коли війни нема, вони кров худоби п’ють, або, іноді, було, москалика якогось, туриста можуть оприбуткувати. Своїх вони ніколи не чіпають. От коли війна з німцями були, вони так розгулялися, пий – не хочу. На сніданок – фашист, на вечерю –комуніст. І ніхто навіть на них не подумає. А ще раніш скільки вони крові попили турецької, польської, угорської, татарської, думаю, ще й римлян скоштували та греків з армії Олександра.
- От заливає. Де ти так брехати навчився? – спитав Семен. – А чого ж вони нас не з’їли?
- Кажу ж вам – патріоти.
Всі троє засміялися.
З вагончику вийшов Ганс, підійшов, зазирнув у відро скартоплею, і наче мимохідь сказав:
- Гарна новина, хлопці. Партизани вірізали сепарський блок-пост. Всіх до одного. Без єдиного пострілу. Як баранів.
- Ну, патризани, так партизани, - посміхнувся Смерека.