С украинского http://www.stihi.ru/2015/04/01/9184
Эти несколько дней весной,
Самых первых, лишь сойдёт снег -
И земля вздохнёт,
Тогда груди-бугры будто подрастают,
Ощутив,
Как стучит внизу живота сладкая истома,
Почки набухают, готовые вот-вот выстрелить в небо
Зелёной липкой серединкой.
Эти несколько дней весной,
Когда прислушиваюсь
На ощупь-на вкус-и на запах:
Женщина пробуждается,
В мире и во мне,
Женщина-Земля.
Эти несколько дней весной,
Когда ощущаю
Себя землей,
Сырой, твёрдой после зимы,
Замусоренным холмом у моей высотки,
Где пластиковые бутылки, бумажки и прошлогодняя любовная резинка –
На самом деле лишь спам, сиюминутное ничто -
Ведь земля, доченька,
Она, спокойная и милосердная,
Земля, доченька, возрождается каждый год –
Каждой новой весной
Она снова девчонка смешливая с берёзовыми серёжками на ушках,
Коленки побитые, зелёнкой замазанные –
Бежит и бежит, как по артериям ствола сок…
Как только первый заступ невинности её лишит,
Взахлёб врежется в чёрную плоть,
Сладкую, тяжёлую, пахучую –
И земля Женщиной станет,
И уродит,
И заколышет на коленях –
Сосунка…
Эти несколько дней весной,
Когда не хочется помнить, что всё это было уже сто раз,
И ты знаешь, знаешь прекрасно, чем всё это кончится,
Уже через полгода –
Кесарев скальпель вытянет из неё самый последний плод,
Выскребет,
Даже мышам не оставит – и спрячет в амбаре.
А тогда – что же с нею делать? –
Повальная кремация стеблей сухих
На огородах моей отчизны
(ручки? ножки? кто ж теперь разберет?)
Знаешь, думаю, что она помнит.
Должна всё помнить.
Даже теперь, весной, в эти несколько чудных дней,
Когда всё только начинается
В который раз
С нею и со мною…
***
я - земля
Ці кілька днів навесні,
Днів найперших, щойно зійде сніг -
І земля запарує,
Тоді груди-горби ніби повищають,
Відчувши,
як гупає унизу живота солодка млість,
Бруньки набубнявіють, готові от-от вистрелити у небо
Зеленою пахучою серединкою.
Ці кілька днів навесні,
Коли наслухаю
На дотик-на смак-і на запах:
Жінка пробуджується,
У світі та у мені,
Жінка Земля.
Ці кілька днів навесні,
Коли відчуваю
Себе землею,
Глевкою, твердою після зими,
Засміченим пагорбом біля моєї висотки,
Де пластикові пляшки, папірці і торішня любовна гума –
Насправді лише спам, проминуща ніщота -
Бо земля, доню,
Вона, спокійна і милосердна,
Бо земля, доню, відроджується щороку –
Кожна нова весна –
І вона знову дівчинка реготлива із березовими сережками на вухах,
Колінця побиті зеленкою замацькані –
Біжить та й біжить, як по артеріях стовбура – сік…
Тільки-но перший рискаль цноти її позбавить,
Захланно вріжеться в чорну плоть,
Солодку, важку, пахучу –
І земля Жінкою стане,
І вродить,
І колисатиме на колінах –
Люлечки…
Ці кілька днів навесні,
Коли не хочу згадувати, що все це було уже купу разів
І ти знаєш, знаєш прекрасно, чим все це закінчиться,
Вже за півроку –
Кесарський скальпель витягне з неї найостанніший плід,
Вишкребе,
навіть мишам не залишить – і заховає в коморі.
А тоді – що ж із нею робити? –
Повальна кремація бадилиння сухого
На городах моєї вітчизни
(ручки? ніжки? хто ж тепер розбере?)
Знаєш, думаю, що вона пам’ятає.
Мусить все пам’ятати.
Навіть тепер, навесні, у ці кілька чарівних днів,
Коли усе тільки починається
Укотре
Із нею та зі мною…
© Copyright: Ганна Осадко, 2015
Свидетельство о публикации №115040109184