Сыновья мои, соловушки
Сини мої, соловейки…
ДЕХТО з чоловіків лукавить, коли заходить мова про первістка в сім'ї. Мовляв, нема різниці, кого Бог дасть першим — хлопчика чи дівчинку. То для нашого, жіночого, спокою. Не хвилюйся, мила, я не такий, як ото буває: сина мені, сина! Буде донечка, як сонечко... Лукаві, ой, лукаві! Та він спить і бачить, як його син навчиться їздити... та що там верхи на коні — на мерседесі, буде успішним у всіх справах, в службовій кар'єрі досягне прези-дентських висот!
У жінок буває по-різному. Одні стверджують: подарувати своєму чоловікові сина — значить забезпечити себе його безкінечним коханням та повагою. Інші розмірковують: першою повинна бути нянька, мамина помічниця.
Взагалі треба сказати, що тема народження дітей стала останнім часом дуже актуальною, оскільки значно збільшилась у розмірі одноразова державна допомога батькам. І все ж б'юсь об заклад, що не тільки світу, що у віконці. Невже молодята будуть зациклюватись тільки на матеріальних інтересах?
Пригадується і ніколи не забудеться наша мудра бабуня Олександра Андріянівна Литвиненко. Рано залишилась вдовою та й зійшлася з багатодітним удівцем. Не побоялась, що не зможе дати раду малим і великим хлопцям та дівчатам — його дітям. Хто виріс та й пішов у світ, кого спіткала недоля та зла хвороба... Далося заміжжя, випила по самі вінця. Отож згадуючи минулі часи, бабуня, було, дивиться кудись вдалечінь і, похитуючись у такт, наспівує пісню про синів-соловейків, яких колихала та ростила, а вони убрались у пір'ячко та й розлетілись. Начебто співає, а сльози одна за одною так і котяться по щоках. Як-то можна співати і плакати водночас?
— А ви ось ще й оцю послухайте, — втирає щоки бабуня Саня. І наспівує про Ва-силя, що сіно косить, а йому дівчина дитину приносить. Умовляє не цуратись, бо «через рік, через два поміч тобі буде». Вже не плаче, а усміхається бабуня, бо знає, як то діждати тієї помочі: ой не рік і не два...
Саме про цю поміч, про взаєморозуміння між синами і їх люблячими матусями хочу повести розмову...
Будь благословенним той час і та хвилина, коли в родильному залі над тобою, змученою і змореною, лікар переможно піднімає тільце немовляти:
— У вас народився син!
І ти вже не знаєш кому дякувати: медпрацівникам, чи Богові, чи чоловікові? Просто поринаєш у блаженство, яке словами не передати... Мені таке випадало двічі на віку, на третій раз уже вітали з донечкою.
Є така думка, що з хлоп'ятами легше: підростають, швидко знаходять собі забавки, пустощі, поступово відвикають від звички триматись за материну пелену, частіше морочать голову татусеві: як зробити підйом з переворотом, чи стрибав він з парашутом, чи є отрута у вужа…
Так воно і трішечки не так. Недарма ж співають у пісні про матусині очі, які з тривогою слідкують за кожним синовим кроком. Хтось тут передає куті меду – надміру диктує своє бачення якоїсь проблеми, синове розуміння завжди здається недолугим. Когось ображає те, що син знаходить собі кумира в особі веснянкуватого дівчиська. Десь, на якому етапі настає болісний хворобливий симптом: ти перестаєш бути авторитетом. Навпаки, тебе вважають несучасною, не здатною розуміти інтереси теперішньої молоді. Я знаю маму, яка в розпачі на друзки розбила синів магнітофон, подарований нею ж для втіхи і розваги своєї дитини. Скільки випадків, коли в результаті конфлікту син спересердя втікає з дому!
Питає одна жінка в іншої:
- Чого не в дусі?
- Син шкоди наробив.
- А скільки йому?
- Та п’ять років минає…
- Заждіть, настане двадцять п'ятий, то вступить аж у п'яти!
Не повірю, що тих болючих зашпорів вдалось уникнути хоча б одній матері. Складається враження, що поки син слухняний, то йде по правильному шляху, а перестає слухатись — звернув на манівці!.. Якщо так, то повинен би заблукати. А він, дивись — і вибрався. Приходить додому з переможною посмішкою:
— А я таки здолав супервагу! — це коли почав піднімати штангу. Згодом на республіканське змагання поїхав, привіз спортивну нагороду, став кандидатом у майстри спорту. А нам, батькам, мріялось бачити його конструктором, адже закінчував фізико-технічний факультет університету...
Ходили сватати дівчину: закохався старший син. Що могли — все віддавали молодятам, жилось їм непогано. І донечка в них з'явилась. Тільки радість юна дружина знайшла на стороні — покохала іншого. Скажуть: банальна історія, таке часто буває. Але краще б не в нашій сім'ї. Як боляче, як прикро! Оце ж ті зашпори, що вступають аж у п'яти.
...З недавніх пір не йдуть нам на голос старі пісні. Якщо раніше сміливо виходили на сцену навіть всією сім'єю, то зараз сидимо удвох з чоловіком, дивимось одне одному у вічі, починаємо стиха:
Синочки, мої соколята,
Доріг є на світі багато,
Та тільки одна у вас мати,
На цілому світі — одна...
І переходимо на шепіт, бо подих перехоплює незбагненна хвиля, на очі навертаються непрохані сльози. Так само, як у бабуні Сані...