Прекрасный миг - детство...

   
    ДИТИНСТВА МИТЬ ЧУДОВА...

Товпляться люди в тролейбусі. Усім тісно, незручно, а тут ще якийсь молодик з картонними коробками. Поставив їх майже на проході, став біля них — наче вартовий. З усіх боків на нього гримають, він тільки встигає, давати всім одкоша. І раптом — спокійний, рівний жіночий голос, схожий на дикторський:

- Юначе! А що там у вас в коробках?

- А для чого вам знати? Секрет фірми...

- Як такий великий секрет, то не признавайтесь, — порадила сивочола плечиста жінка, дуже схожа на пані Моніку із незабутнього телевізійного «Кабачка «13 стільців». Але я дуже тривожусь тим, що можу зачепити їх, коли виходитиму. Ноги мене вже не слухають. А ви ж образитесь, подумаєте, що я навмисно.

Біленький комірець, темно-синій жакет... Не інакше, як вчителька. Не замовкає, наче їй дозволено на той час, поки їде, провести урок ввічливості. Усі пасажири повертають голови, з цікавістю дослухаються. Юнак червоніє, нехотя, мов школяр, який запізнився на урок, пояснює:

- Не так, щоб великий секрет. Там корпуси до...

- Не важливо до чого, — перебиває жінка. — Вони не скляні, не розіб'ються?

- Ні, металеві.

- Ну от і добре. Це ми вже вияснили. Тепер перейдемо до іншої теми. Сьогодні така задуха. А все-таки вітер дме ще не з півдня. Ви б знали, що діється на півдні... Я спитала своїх учнів: чи цікаво їм знати, як живуть на півдні. Знаєте, що вони відповіли? Дуже цікаво! І про вітри-пасати, про моря, океани. Ми з ними за урок побували в таких країнах, що і в телеподорожах не побачиш. Чутно було, як муха пролетіла. Такі дітки хороші! Я за п'ятдесят років вчительської праці не стомилась казати, як люблю їх. Вони — найкращі! Давали мені клас — доводила до випуску. Цікаво було б підрахувати, скільки їх пішло по життєвих шляхах після мого благословення. Багато...

Жінка сиділа біла вікна тролейбуса, і до неї потроху підтягувались люди. Хтось посміхався, хтось шанобливо, з повагою оглядав огрядну постать: скільки це їй? Сімдесят? І ще викладає. Хіба в школі у пенсіонерах ще є потреба? Он, молоді за вислугою років вдома залишаються.

Ніби вгадуючи думки присутніх, учителька продовжує:

- Мене у школі цінять. Скільки перевірок було — ні в кого жодних претензій. Дітвора чудово знає географію. Найцікавіший предмет!

І знову вона — в центрі уваги. З нею вступають у розмову:

- А як же щодо знань? Вчити уроки усім ліньки, навкруги скільки розваг...

- Так, розваг вистачає. Треба досягти такого рівня, щоб урок був схожий на цікаву розвагу. Таку, яка вимагає кмітливості, доброї пам'яті, орієнтування на карті.
Супутниця, що сиділа напроти, повідомила всім, що Олена Львівна — так звуть учительку — зможе зараз провести урок географії для всіх. Пригадаймо: хто як вчився?

З натовпу протиснувся чоловік у капелюсі:

- А як ви ставитеся до вивчення рідної мови? Як слідкуєте за відповідями учнів: чи грамотно вони відповідають, хоч і на географічні теми?

- Хотілось би знати, — окинула його допитливим поглядом Олена Львівна, — де ви, шановний, навчились так гарно розмовляти українською? Буває: з діда-прадіда живуть в Україні, а розмовляють — ні те ні се.

Чоловік знітився:

- Я якраз і не українець. Ми — німці.

- Колоністи? З часів Великої Вітчизняної?

- Та ні. Ще раніше...

- З тих спеціалістів, які наїздили на прохання государя Росії?

- Мабуть, що так...

- О, це дуже цікаво. Бачите, не тільки географія, ще й історія в нашому тролейбусі. Ой, хоча б не проїхати свою зупинку, — засовалась на сидінні Олена Львівна.

Пасажири охоче розступалися перед нею. Кожен встиг тут побувати учнем, повернувся в дитинство, згадав своїх учителів, шкільні роки. Якісь важливі істини, високі почуття... Молодик з коробками запропонував:

- Хочете, Олено Львівно, я вірша прочитаю?

- Якщо встигнете — будь ласка!

- Тільки я російський пам'ятаю:

Учитель! Перед именем твоим
Позволь смиренно преклонить колени...

Правильно?

— Я б вам поставила «відмінно». Ви сьогодні добре підготувались, — блиснула зволожнілими повіками Олена Львівна і, з натугою переставляючи отерплі ноги, попрямувала до виходу.

Здавалось, їй не хотілось покидати аудиторію, де всі виявились розуміючими і здібними учнями. Та й «учням» здалося, що в тролейбусі стало надміру гамірно, наче продзвенів дзвінок і настала перерва. Нікому приструнити, нікому зробити зауваження. Треба, мабуть, самим бути більш стриманими, ввічливими. Он, у віконце, видно її уважний, оцінюючий погляд. Під ним, цим поглядом, усі ми — діти. Прагнемо скоріше стати дорослими, оглядаємось у минуле: чи не розгубили чогось по дорозі? Радісних сподівань, тремтливих почуттів, проникливості в душі...

Прекрасна миттєвість — дитинство. І хай будуть благословенні ті, хто, мов скульптор, ревно пильнує, щоб правильно формувався витвір. Його оцінять люди...