До свiданiя

Валериан Христофорович
У вагоні було душно. Час пік вже пройшов, але хіба зустрінеш порожні вагони на червоній гілці у п'ятницю ввечері? Люди були втомлені. Здавалося, п'ятниця видавила з них усі соки, які ще залишились до кінця тижня.
На Вокзальній потоком людей до вагону прибило пару. Обоє немолоді, під 40. Від нього - горілчаний шлейф. Вона - у шкіряному плащі, яскраво нафарбована.
Вагон хитає, що дурного: модернізованих потягів на маршрутах менше, як стареньких. Вона підтримує його, доки він ледь не падає на студентку, що брезгливо кривиться.
- Поїхали до мене, - вкрадливо каже вона. - Поїхали.
- Я нічого не чую, - відмазується він найпростішим виправданням.
- Поїхали до мене, кажу, - каже вона йому на вухо так, що чує пів вагону.
- Ні, - несподівано твердо каже він.- Іншим разом.
- Що, цукерки дітям купити хочеш? Не переживай, поїхали так.
- Ні. До свіданія, - каже він і разом з натовпом вивалюється на Театральній.
- До свіданья-до свіданья, - відповідає вона тоном, яким зазвичай жінки кажуть: "ладно-ладно, я тобі це пригадаю" і відчайдушно протискується проти течії до сидінь, що тільки-но звільнилися. На очах у неї сльози.