Людям не потрібні ускладнення – ані погодні, ані душевні. Потрібна красива картинка, широка посмішка, пригорошні позитиву – знаєш, колись в мене все це було. Я була – для інших. Та раптом відволіклась на хвилинку, на хвильку – на мілісекунду я зробила цю фатальну помилку, з себе для інших я обернулась на себе для себе.
А коли знову стала тою, яка була – поруч вже не було нікого.
* * *
Все, насправді все у цьому світі справедливо. Все закономірно. Ніяких випадковостей – цей світ суворо детермінований.
Все справедливо. Більш ніж справедливо. Немає палачів і немає жертв, і грізної Пані Долі теж немає – а наше сьогодення то є лиш наша креатура.
І бачимо у ньому ми лиш те, що спроможні побачити. Що пропускаюсть наші фільтри. Бо, знаеш, певно вартує піднятися дуже високо, щоб нарешті побачити високе.
У своєму світі.
У якому, звичайно, є все.
Те, що ми бачимо, точніше, що спроможні бачити, багато скаже про нас же самих. Те, у якому стані твоє життя, теж розповідатиме передусім про тебе самого. Про здатність творити ті чи інші речі у своєму житті. Картини, миті й візерунки.
* * *
Ти стаєш слабкою не тоді, коли закохуєшся, не тоді, коли довіряешся іншій людині повністю і без останку – а лиш тоді, коли бажаючи зробити це – йдеш всупереч тому, що жадає твоя душа. А жадає вона насамперед досвіду. Усього, ти ж знаєш – усього. Ти найслабша – лиш тоді, коли ти у розладі зі своєю душею. Інакше ж – вам обом підвладне все.
Ти стаєш слабкою, коли вибираєш не-себе. Не-себе – боязку і обережну, не-себе закриту й вдавано холодну. Це лиш частки, детальки тебе.
Та не ти. Не ти вся, не твоя сутність, не твоє єство.
Ти стаєш сильною, коли підніймаєшся над своїми страхами. Кохати, відкриватися, ставити когось іншого понад усе. Ти обираєш іншого – у цьому розкладі. А обираючи іншого...
...так, ти звичайно це знаєш...
Ти обираєш себе.
Адже всі ми – одне.
* * *
Я збираю букви у слова. У речення. Хтось і колись сказав, що це слово буде означати те. А ось це – інше. І всі згодились. Лиш знаки. Хтось і колись уявив, що вони можуть щось означати. І вони стали... щось означати. І зараз мені здається таким важливим зібрати ці знаки у слова, а слова у речення – і записати, зробити відбиток своїх думок у пам'яті комп'ютера.
Я шукаю свою вічність? Чом мені це спало на думку? Що це може означати? Як це – шукати вічність? Нащо це – шукати вічність? І як вічність може бути твоєю?
Надати словам іншого змісту. Змінити букви. Змінити знаки. Перекреслити значення. Хтось і колись сказав, що буде так, а не інакше, і я теж згодилась. Але ж не шукати не змогла.
Вічність, де я нарешті перестану бути залежною від слів. Де мені не знадобляться знаки. Букви. Намагання роз'яснити їх зміст і значення, об'єднати зі змістами і значенням інших. Вічність, де слова не найперше.
А поки що я тону у знаках. Намагаюся бути зрозумілою. Я ж завжди такою була. Роз'яснювала свої символи для інших. Бо знала, що це не світ Вічності. І що у цьому світі потрібні слова. Букви. Знаки. І роз'яснення.
Такий світ.