Темрява кімнати все ще фарбує стіни пастельними відтінками, а зоря тільки-тільки починає розливати на небо рожеву барву. Відкриваю вікно і реальність життя вривається в кімнату і в голову. Вулиця пахне дощем і крапельки води висять в повітрі, скоро люди вийдуть на вулицю і крапельки осідатимуть на їхні голови перуками. Так не хочеться. Так не хочеться це приймати, але треба. І я піднімаю голову, а реальність дає мені вже не першого ляпаса: де ти зараз? Простягни руку, доторкнись хоча б кінчиками пальців. Чи ти все ще мене кохаєш? Чи в тобі все ще є та людина, від якої в мене колись перехоплювало подих?
Згадую одне з найкращих міст в світі, найкращу в світі весну і найкращих в світі нас. Такі закохані, що забували, як правильно дихати поруч один з одним. Такі закохані, що перехожі опускали вниз очі, коли ми цілувалися. Такі закоханні, що боялися відпускати руки і відходити далеко один від одного. Такі закохані, що нічого не могло нас роз'єднати. "Ти мій, а я - твоя" - всім відомі очевидні істини.
Де ти зараз? Чи ти думаєш про мене зараз?
Ти дивишся на мене своїми кумедними очима, а я заплющую їх тобі поцілунками і тихо питаю, чи ти все пам'ятаєш так чітко як я. Питаю тебе, чому ми так змінилися і чи тобі, так само сильно як і мені, все це болить зсередини. Згадую найкращу в світі вулицю з найкращим в світі будинком і найкращу в світі кімнату на другому поверсі. Кімнату, повну кохання, щастя і свободи. Згадую ніжні теплі дні, коли ми ще не знали чого чекати і томління гріло нас разом з літнім сонцем. Скажи, чому ми завжди маємо залишати ті місця, в яких нам так добре? Скажи, чому ми весь час за чимось женемось, щось шукаємо?
Найбільше всього в цьому дивному величезному світі я боюся втратити нас і потроху втрачаю кожного дня. Скажи, чому світ не втомлюється змінюватись, але втомлююсь я?
Так хочеться достукатися до тебе, щоб ти знову подивився на мене тими страшенно закоханими очима, щоб ти знову, хоч би на хвилинку, забув як правильно дихати, щоб знову за моєю спиною розлився фонтан, біля якого ми були кожного вечора, щоб мене спустило з десятого поверху на улюблений другий, в мої найщасливіші в світі часи.
Але, на жаль, це навряд чи колись станеться. Навряд чи в тебе ще колись обірветься подих від моїх очей і ти, так само, чекатимеш мене на вокзалі, заглядаючи у кожне вікно мого поїзду. Навряд чи я навчусь швидко все забувати і не втомлюватися від змін, навряд чи я припиню боятися втрачати.
Я виходжу на балкон і тут, ще один ляпас від реальності, бачу таку картину: життя продовжується.. Так дико, коли ціла земна куля не зупиняється від кожної твоєї маленької смерті. Найдивніше в цьому житті те, що воно продовжується і не переривається ні на хвилинку.
Я роблю глибокий вдих і крапельки води летять мені у легені. Скажи мені, чи ми ще будемо так само щасливі? Чи ми ще маємо шанс? І я знаю, що, якби ти зараз був поруч, ти б відповів: "Так".