Я прокинувся вранці, а Сонце не встало;
А небо на друзки розбилось і впало.
Параліч мене стиснув у вічних обіймах,
І очі заклеїла невідь надійно.
Ковдра, ще вчора ніжна і тепла,
Тепер безкінечно гаряча, мов пекло,
Стягнула кайданами ребра поламані
Й легені накрила надгробковим каменем.
І, як в газету загорнуте, те немовля,
Що мертвим упало із матері лона,
За останню соломинку брався і я,
Перше, ніж скроня торкнулась патрона.
До гарячки напившись нескінченністю простору,
Порізавши очі нам лезами гострими,
Десь у морі втопилась ранкова зоря.
Але Cонце ще встане, та чи встану ще я?