«Ти полюбляєш давати оцінку людям.
Який ти, напевно, досконалий, Ці!
А в мене для цих справ
Немає часу.»
(Конфуцій)
Вчитель з найкращими учнями,
Що не полишили його в часи скрути,
Мандрував в царство Чу далеке –
В країну жаркого жовтого сонця
І прозорих глибоких рік,
Гонорових правителів
І впертих працьовитих селян,
Дикунських звичаїв
І незнайомих ієрогліфів,
Сумних поетів
І веселих розпусних пісень.
Їхали плутаними дорогами,
Мимо дрібних царств
Змордованих війнами,
Мимо сіл та міст сплюндрованих,
Де селяни голодні й пограбовані
Проводжали злими поглядами
Кожного мандрівника-подорожнього,
І якось, дослухаючись до скрипу коліс
Старого дерев’яного воза,
Змайстрованого з столітнього ясена,
Вчитель сказав учням
З обличчями вкритими пилом:
- Чи не радісно вчитися
І постійно домагатися досконалості?
І чи не приємно, коли друзі
Приїжджають здалеку?
І чи не той воістину шляхетний муж,
Хто не нарікає, що невідомий людям?