ЯНГОЛИ
Роман
«До міста дужих входить премудрий і твердиню надії їхньої руйнує».
(Притчі 21:22).
«Блазень. Якщо у вас є музика, котрої не чутно, трубіть на здоров’я».
Вільям Шекспір, «Отелло».
(є)
ЧАСТИНА ПЕРША
1
Життя складається з подій, найрізноманітніших: важливих і банальних, радісних і трагічних…
Міста і села - це люди, такі несхожі: добрі і злі, погрузлі в лінивство і працелюбні…
У місті, у звичайному місті, де люди набагато чистіші й чесніші, ніж у столиці, живе герой нашої повісті, чоловік, на перший погляд, нічим не примітний, але внутрішньо подібний до травневих світанків. Іменують його Михайло Рафаїлович Григоренко.
Ця людина варта того, щоб до самої оповіді, повідати про неї детальніше.
У моєму сприйнятті Михайло Рафаїлович ; як одна з міріад зірок на нічному небі. Він світлий, він несе світло, можливо, яскравіше, ніж інші зірки, але світло його особливе, неповторне. Михайло Рафаїлович знає про нього, леліє його, дарує завжди і скрізь, але намагається робити це ненав’язливо, легко, просто, так само просто, як можна пити воду або грати для душі на сопілку.
Я дорожу кожною секундою спілкування з ним. Я вчуся у нього всьому, просто у спілкування, у його присутності учуся, як треба їсти, пити, працювати, відпочивати… Пан Михайло - мій учитель, хоча скажи я йому про це, він від душі б розсміявся «Який з мене вчитель!».
Боже! Як же він цінує свою непримітність! Яка важлива для нього воля! Який красивий він у своїй непотрібності! Навіть увімкнувши всю свою фантазію і уяву, я не зможу уявити його актором на сцені, він - глядач! Завжди - глядач!
Коли я бачу пана Михайла, щораз пригадую слова єпископа римського Климента до коринтян: «Він – як мале дитя, як корінь у спраглій землі, – не має ні виду, ні слави». Найпрекрасніша людина.
Чутливі серця, бачачи пана Михайла, відразу ж відчувають велич його відсутності і, не розуміючи феномена, явленного природою, кажуть про нього: «Дивовижно! Який добрий, який простий чоловік!»
Та якби вони знали, що за дар в його душі, яка сила проливається з його тіла!
Випадок допоміг мені розпізнати у нім цю велику данність.
Іду якось уздовж м’ясного ряду на місцевім базарі (сам я м’яса не їм, просто так призначила доля) і стаю свідком такої сцени.
Михайло Рафаїлович стоїть біля прилавка, лицезріючи свинячу голову. Величезну свинячу голову!
Стоїть хвилину. Дві. Дивлюсь, товстезний м’ясник у шкірянім фартуху, хазяїн голови, почав посмикувати вусом. Занервував чоловік.
- Гей, - каже, - голова - два вуха, чого витріщився? Купуй сальце, м’ясце або йди собі. Чуєш?
Той мовчить.
- Е-е-е! Чоловіче! - забасила рум’янощока сусідка по прилавку. - Подобається харя - бери! Таких вишкварків насмажиш - слинка потече!
Хор продавців м’яса подався і собі щось пропонувати панові Михайлові, а той ні пари з вуст. Чому мовчить? Чи то щось пригадав, чи то над чимось замислився, але факт - мовчить.
Власник голови вийшов тоді з-за прилавка, підійшов до пана Михайла, вхопив його за петельки й штовхнув. Дужо штовхнув. Упав пан Михайло, упав якось некрасиво, щокою проїхавши по долівці, до крові зідравши шкіру на долоні, розірвавши рукав піджака… Підвівся, обтрусився, провів долонею по щоці, приходячи до тями, усміхнувся, мовби вибачаючись, і пішов, не сказавши ні слова, пішов.
Ось такий випадок. Чого не буває, скажете. Люди зараз озлоблені. Не сподобався м’ясникові чоловік, штовхнув він його. Буває. Я б навіть забув цю історію. Забув, якби це сталося з кимсь іншим. Але Михайло Рафаїлович - людина незлобива, за що його так?
Через тиждень іду я знову вздовж м’ясного ряду, дивлюся - немає м’ясника-вусача. Інші м’ясники стоять, а його немає. Гаразд.
Ще один тиждень минув. Знову іду вздовж того ряду - немає м’ясника. Підходжу до рожевощокої: «Де сусід ваш?» - питаю. А вона мені: «Немає Вовусі (м’ясника Володимиром звали)». - «А коли буде?» - «Та вже не буде його». - «Чому?» - «Помер». - «Як помер?» - «Ну, як помирають? Живе людина, живе, потім ляже спати і… не прокинеться!» - «Коли це сталося?» - «Два тижні тому». - «Зрозуміло», - сказав я їй і спішно відійшов.
Випадок, свідком якого я став, спочатку визначив мою цікавість до Михайла Рафаїловича, потім захоплення, а вже потім і справжню людську любов.