Проситься серце поближче до світла, вогню.
Довга холодна весна –
крізь пронизливий вітер.
В сіро-брунатних полях
люди палять стерню.
В сивій імлі нависає
небачений місяць.
Повня, і знову на ніч
поблукає душа
У позабуті міста,
по притихлих домівках.
Знов у знайомих примар
буде шляху питать,
Знову стрічатиме потяг
собакою вірно.
Кажуть, у кішок, зазвичай,
по дев’ять життів.
Скільки кохань нам відміряно
в білому світі?
Ми остаточно вмираємо
тільки тоді,
Коли любові останній
вже нічим горіти…
Ранок багряний і посвист несмілий шпаків,
І, як симфонія радості – нявкання кішок!