П ять пелюсток бузку

            
                1.
Молитися важко навчитись, ще важче пройти
Дорогою, що нам призначена
                ангелом божим.
Якою ціною сплатити пеню за гріхи?
Ми любимо своє страждання, а інших не можем.
Весна розсипає садами
                квітучі дощі
І цвіт облітає, вплітається
                в рідне волосся.
-  Лети, підіймайся,
                борися, - шепчу я душі, -
Ось вже навіть серце
                болюче вогнем узялося.
Як стати над прірвою,
                крок у безодню ступить,
Розправити крила
                і хвилю любові спіймати?
Як страх подолати,
                простити, в осяяну мить,
Спаливши чорноти,
                оновленим, в небо здійматись?
Слова ці високі
                розвихрює погляд один.
Як сяють сліпуче,
                щасливо твої оченята!
Всі муки – лише наковальня,
                видзвонює дзвін,
Виковує Господь людину,
                красиву, булатну.
А тому – мовчи, не розпліскуйся,
                просто люби,
А тому – живи і надійся,
                крізь болі і втрати.
                2.
Полилися сльози, наче віск,
Що від свічки прямо в серце хлюпнув.
Виплакати все – короткий вік.
Зоряного неба крутить люстру
Місяць знову гостро-молодий.
Зблискують церкви
                вогнем молитви.
Знов співає дивно  хресний хід.
Неземною радістю пролившись,
Знову воскрешає рід людський
Незбагнений, Сяючий, Величний,
Знов навчає істинно любити,
Ллється світлом у серця живі
Батько наш коханий і Спаситель.
Сльози для того, щоб їм пролитись,
А любов, щоб знову народитись.
                3.
Куди зникають високії хмари,
Ті, що раптом висріблюються у блакиті,
Піднімаються все вище і вище,
І розчиняються у сліпучому світлі?
Чомусь дітей називають квітками...
А може смерть – це розчахнуті квіти,
З яких метелики барвисті злітають,
То душі наші, вже вільні та чисті.
Не чіпайте краси, що завтра розтане.
Дайте метелику меду напитись,
Хай він на руку вашу присяде,
Він собі пурхне, а ви вже не грішні,
Принаймні зможете прислухатися
                до тиші.
Про що нам нашіптував
                вчорашній вітер?
Про що шелестіло
                опівночі листя?
Про що соловейко
                нам плакав до ранку?
Ми вже ніколи не спогадаєм.
Але ми є, ми записані
                у цій книзі,
Бо чуємо серце далеке кохане,
Бо тривожимось світлом
                зорі, що розтала,
Захлинаємось небом,
                повним зірками,
Над теплою річкою
                зверху і знизу...
Межі немає.
                Межа у вигуку: “Ненавиджу!”
І там по справжньому душі зникають.
Кров пролита,
                сльози, що серце стискають,
Страх невідступний та підлий,
Полум’я червоне, безжальне,
Яка різниця,
                в якому пеклі загинуть?
І тільки любов підтримує
                справжню віру,
Здіймає нас, висріблює у блакиті.
І розчиняє у сліпучому світлі.
                4.
Ми сходимо, ми прагнемо вогню.
Летить душа у полум’ї згоріти.
Йдучи на смерть,
                страждання,
                Страшний суд,
Ми любимо,
                не можем не любити.
Для сповнення
                ми чашу п’єм свою.
Пекучої, як краплі не пролити?
Та трунок неземний, крізь гіркоту,
Пронизує, преображає світлом.
Прости мене, мій Боже, за сльозу,
За новий гріх, що довелось звершити,
Як, вимовивши палко: “Я люблю!”,
Свою ж любов
                від себе захистити?
А смерть вже поряд
                мірою світів,
Наповнюючи час короткий сенсом.
Але між смертю серцем
                встала ти
З вогнем кохання,
                божим
                та безсмертним.
І крутиться
                зірковий храм небес.
І порожнеча
                диха на тебе.
Народжуючись  кожен день  ізнов,
Прокинувшись, світ полишаєм той.
Крізь острах, що не буде вороття,
Любов єднає небуття з життям,
А смерть любов’ю сходить
                до безсмертя,
Бо є у світі твоє вірне серце,
Бо сходимо,
                бо любимо як вперше,
І все буття
                з прощання та повернень,
Складається,
                крізь час, розлуки смертні.
                5.
Коли ми повернемось, небом пролинуть дощі
Господнього дивного, тихого, ясного світла.
Коли ми проб’ємось
                крізь сяючий вогненний щит,
Що нас відділяє від страшного смертного світу,
Ти раптом побачиш, як вгору простягнеться міст,
Сріблясто-величний,
                все далі, все вище і вище,
Як прірва провалля
                до темних збігає світів,
Життя все прожите наповниться істинним змістом.
Хто тебе зустріне? Із ким розпрощатись тобі?
По шляху якому душа твоя вічно ітиме?
По зорянім полю ступаєш,
                здіймаєш круги,
Лиш губи шепочуть в молитві
                Спасителя ім’я.
Вже плакати марно,
                марнотні всі страхи, жалі.
Гріхи та зневіри,
                нездійснені плани та мрії
Ідуть за тобою. Таємні підлоти твої
Із темряви кличуть,
                жахливо регочуть, мов звірі.
Ти знов повернувся
                в коханий полишений світ.
Ти вийшов з любові
                і знову ідеш до любові.
Долаєш страждання,
                і конче потрібно тобі
Крізь муку розлуки
                коханих зустріти ізнову.
Ізнову побачити щастя очей дорогих,
Бентежно почути єдиний,
                такий рідний голос,
І плач перелити в полегшення лагідний сміх,
І серце пустити нарешті навіки на волю...
Бо смерті немає,
                бо всі ми – краплини малі
Безмежного моря,
                що Божою зветься любов’ю,
Бо ми неподільні,
                як в морі краплини води,
Бо час також зникне,
                розчиниться в погляді Божім.
Коли ми повернемось
                зблиском останнім сльози?
Коли ми віднайдемо
                щастя, кохання і долю?