В глубине Украины,
На заброшенной станции,
Потерявшей название от немецкого снаряда,
Возле умершей матери - черной и длинной -
Окоченевала девочка
У колючей ограды.
В привокзальном сквере лежали трупы;
Она ела веточки и цветы,
И в глазах ее, тоненьких и глупых,
Возник бродяга из темноты.
В золу от костра,
Розовую, даже голубую,
Где сдваивались красные червячки,
Из серой тюремной наволочки
Он вытряхнул бумаг охапку тугую.
А когда девочка прижалась
К овалу
Теплого света
И начала спать,
Человек ушел - привычно устало,
А огонь стихи начинал листать.
Но он, просвистанный, словно пулями роща,
Белыми посаженный в сумасшедший дом,
Сжигал
Свои
Марсианские
Очи,
Как сжег для ребенка свой лучший том.
Зрачки запавшие.
Так медведи
В берлогу вжимаются до поры,
Чтобы затравленными
Напоследок
Пойти на рогатины и топоры.
Как своего достоинства версию,
Смешок мещанский
Он взглядом ловил,
Одетый в мешок
С тремя отверстиями:
Для прозрачных рук и для головы.
Его лицо, как бы кубистом высеченное:
Углы косые скул,
Глаза насквозь,
Темь
Наполняла въямины,
Под крышею волос
Излучалась мысль в года двухтысячные.
Бездомная,
бесхлебная,
бесплодная
Судьба
(Поскольку рецензентам верить) -
Вот
Эти строчки,
Что обменяны на голод,
Бессонницу рассветов - и
На смерть:
Михаил Кульчицкий
***
В глибині Україні,
На покинутій станції,
яка втратила назву від німецького снаряда,
Біля померлої матері - чорною й довгої -
Окоченевала дівчинка
У колючої огорожі.
У привокзальному сквері лежали трупи;
Вона їла гілочки й квіти,
Раптово в очах її, тоненьких і наївних,
З'явився волоцюга з пітьми.
У золу від костриці,
Жовтої, навіть блакитної,
Де здвоюються червоні черв'ячки,
Із сірої тюремної наволочки
Він витрусив паперів оберемок тугий.
А коли дівчинка пригорнулася
До овалу
теплого світла
І почала спати,
Людина пішов - як завжди втомлено,
А вогонь вірші розпочав гортати.
Але він, просвистанний, немов кулями гай,
Білими посаджений в божевільню,
смалив
свої
марсіанські
очі,
Як спалив для дитини свій кращий том.
Зіниці запалі.
так ведмеді
В барлоги втискуються до пори,
щоб зацькованими
наостанок
Піти на рогатини та сокири.
Як своєї гідності версію,
смішок міщанський
Він очима ловив,
Одягнутий у мішок
З трьома отворами:
Для прозорих рук і для голови.
Його обличчя, як би кубістом висічене:
Кутики криві скул,
Очі наскрізь,
темінь
Наповнювала в'яміни,
Під дахом волосся
Випромінювалася думка в роки двохтисячния.
Бездомная,
Безхлібния,
безплідна
доля
-
ось
Ці рядки,
Що обміняні на голод,
Безсоння світанкі - і
На смерть:
Михайло Кульчицький
Рецензия на «Украина после Минска-2. Архиинтересно» (Адамас 2)
рвать шнурок на шее, если понял: никогда не поздно и верней, немец, издеваясь над шевроном, скажет немцу: я в душе - еврей!
Михаил Валентинович Кульчицкий (22 августа 1919, Харьков — 19 января 1943) — советский поэт.
Серге;й Петро;вич Кульчи;цкий (укр. Сергій Петрович Кульчицький; 17 декабря 1963, Веймар, ГДР — 29 мая 2014, Славянск, Украина) — украинский военный деятель, генерал-майор, бывший начальник Управления боевой и специальной подготовки Национальной гвардии Украины (НГУ). Герой Украины.
"о восточных немцах память не уместна? типа в мае плакали не под свой салют?" из "Если хорошенько подумать, то добавить нечего" http://www.proza.ru/2012/08/21/958
и на чьих лапах кровь "западных" украинцев?
чистоплюи, говоришь, официанты в Киеве...
шкуры заокеанские, одним словом
Осенний-Каприз Капри 15.02.2015 15:20