«...Коли сидів він над водою
колодязя Сканавін...»
(Вільям Батлер Єтс)
Туат затятого конебога Еохайда
Тут збудував місто мрій та легенд:
Плем’я людей рудочупринних та гордих,
Що пасло комоней на траво волохатій рівнині
(Не тої, що Бреґа, і навіть не сумної Маґ Рах),
Тут воно володіло каміннями –
Священними важкими каменями Долі.
Тут вони легко жили й дзвінко тесали
З брил шорстких олтарі сонячні
Для охряної треби ножа блискучого
Своєму прабатьку й патріарху-богу –
Богу білих коней Еохайду.
Тут на цій зеленій землі,
Що стала дном темного озера
Кохання бог Енгус (заквітчаний)
Дарував зшаленілим втікачам-коханцям
Коня коней подібного вітру.
Тільки джерело забули закрити,
Коли набрали з нього води прозорої,
Що так з-під землі нестримно вдарило,
І місто каменів, і ціле окрилене плем’я
Гордого клану н-Ехах
Поглинули хвилі озера.
І з того часу ми чуємо
Голоси з глибин таємних
(І двонів, і людей, і собак) –
Вони досі живуть там:
У потойбічних глибинах
Горді сини Еохайда –
Гонорове плем’я н-Ехах,
Незламний туат конебога.
І тільки Лі Бан – русалка,
Хвостата й струнка жінкориба
Співає іноді в хвилях
Таємну пісню минувшини
Віщуючи нам бурю...