«Що ж, коли так, візьму торбинку снів,
Послаб вузли і насолоду відчуй у мріях.»
(Вільям Батлер Єтс)
Я свою торбу снів
(латану-перелатану)
Несу за спиною старечою,
Блукаючи дорогами Ірландії,
Які так сплетені-переплетені,
А ведуть все одно нікуди –
Точніше в Ніщо
Кожна
(А ми думали до Тари!)
Але блукаючи
Вже сто років оцими
Кам’яними дорогами
(Прямуючи зовсім не в Дублін*,
І навіть не в Балє Ахе Клях**)
На кожному перехресті дарую
Сон зі своєї торбини латаної
Дітлахам з очима синіми
(Наче небо над озером Лох н-Ехах)
З чупринами рудими
(Наче світанок над торфовищем)
Дивіться мої сни кольорові,
Мрійте, як я колись
Про квіти і вітрильники,
Пло млини і водоспади,
Про королів благородних
І сиву минувшину,
Про дерево одкровень –
Ясен на горі Уснех,
Про пісню, яку співає дощ
Старому жебраку-волоцюзі...
Примітки:
* - насправді всі кам’янисті дороги ведуть в Дублін (мало не сказав «до Дубліна» - це було б смішно...)
** - скажу вам по секрету: я по оцій кам’янистій дорозі (яку проклали зовсім не каменярі і навіть не масони) все життя йду з Дубліна до Балє Ахе Клях. Але так і не дійшов...