Сніг, немов тонка біла пудра, припорошує землю,
заповнює собою повітря,
переповнює мене всередині,
змішується з присмаком кави та Californication,
що лунає в кав'ярні,
де я вимушена сидіти в очікуванні кілька годин поспіль.
Думки плутаються так само,
як закручуються в вихор ці сніжинки за вікном.
Як би я була рада хоч іноді не думати,
відключати мислення,
включати спокій.
Де вони, ці кнопки turn on/turn off?
Скільки часу їх шукаю, та все намарно.
Цієї зими всього забагато.
Забагато снігу.
Забагато холоду.
Забагато поспіху.
Клопотів.
Справ.
Очікувань.
Особливо очікувань.
Адже ми завжди - особливо напередодні свят - багато чекаємо.
Багато чого хочемо.
Багато просимо.
І водночас забуваємо, що окрім як "попросити", треба вміти щось віддавати.
Що окрім дієслова "чекати" є дієслово "робити".
А також забуваємо, що дива трапляються - навіть у нашому матеріалістичному, такому сучасному світі.
Я точно знаю, що трапляються - просто над цим треба хоч трохи попрацювати й докласти зусиль.
За вікном так само йде сніг,
по радіо лунає Relax, take it easy, всередині мене - всього забагато,
так багато, що іноді не знаю, де знайти собі місце.
Проте хай все буде так, як є.
Краще внутрішня наповненість, ніж душевна порожнеча.
Краще ділитись теплом та щирістю,
ніж плекати забагато очікувань до оточуючих.
Нехай ця зима буде теплою - якщо не погодою,
то хоча б наповненою добрими словами та щирими вчинками,
що йдуть з серця.
Я точно знаю: все буде.
6.01.15
Київ