Вольный перевод
стихотворения
Шона Маклеха «Острiв маленького кота»*
http://www.proza.ru/2014/05/24/1324
ОСТРОВ МАЛЕНЬКОГО КОТА
«Не для нас ли это все приготовили?»
— спросил Майл-Дуйн у кота.
Но кот посмотрел на него
и продолжил свою игру.»
(Скела «Плавания Майл-Дуйна»)
Кончились яблоки — сладкие, нежные —
Всё завершается как-то,
Поскольку ничто не является вечным
Даже у нас, Ирландии бархат, —
Воспоминанье о лодке надежды.
На острове том, что нам приглянулся —
Немного, похоже, чего и имелось...
Но издавна мы, не веря в «случайность»,
Дома себе строили из бело-белого мела
И башню своей белоснежной мечты —
Из точно такого же мела...
Но тот, кто строил — похоже исчез —
Уставшие руки, конечно, затребовал Бог —
Нуждался Он в них позарез
В вечной застройке небес;
И срок, возможно, настал —
Уйти предстояло им с острова мЕловых скал.
Нашли мы там только кота —
Котёнка, который знал истину,
В кончиках самых ушей скрывалася та —
Вся, что ни есть, подлинная, воистину!
Скакал меж камней и развалин колонн
Эпох мудрецов, что ушли навсегда,
Легко средь столетий распрыгался он,
Как с серою мышкой вчера;
Неведенью нашему смеясь без опаски —
Гротескное общество, глупый мираж...
Был лишь один он реальностью сказки.
(Поскольку, каждая жизнь это — сказка,
Каждая смерть — нелепа,
День каждый — вроде подарка).
Ветром развеем мы пепел
Мёртвого юноши-еретИка,
Нарушителя канонов древних,
И поплывём дальше.
Поскольку течёт время.
— Мы допустить не можем, чтоб оно встало.
______________________________________________
*Шон Маклех «Острiв маленького кота»
http://www.proza.ru/2014/05/24/1324
«Чи не для нас це все приготували?»
- спитав Майл-Дуйн у кота.
Але кіт подивився на нього
і продовжив свою гру…»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
У нас закінчись яблука – ті солодкі,
Як закінчиться колись все,
Бо нічого немає вічного –
Навіть у нас в оксамиті Ірландії,
Чи то в її спогадах на човні надії.
На острові, що нам трапився –
Чи то випадково, чи то так мало бути,
Бо давно ми не віримо у «випадковість»,
Ми знайшли будинки з білої-білої крейди
І башту з такої ж крейди – з каменю снігу мрій,
Але будівничі зникли – певно,
Їх втомлені руки зажадав бачити Бог
В раю на вічній будові, чи то просто
Їм стало не потрібно бути
Серед острова крейдяних скель.
Ми знайшли там тільки кота –
Такого маленького, який знав істину,
Тільки ховав її на кінчиках вух –
Така вона була маленька, але справжня.
Він стрибав на кам’яних колонах
Зниклої цивілізації мудреців,
Він бавився зі століттями,
Як бавляться сірими мишами вечора,
Він сміявся з нашого невідання,
Він бачив нас тінями смішного суспільства,
Він був єдиною реальність нашої казки
(Бо кожне життя це казка,
Кожна смерть вигадка,
Кожен день подарунок).
Ми розвіємо вітром попіл
Мертвого юнака-єретика,
Порушника давніх заповідей
І попливемо далі… Бо час…
Ми не хочемо, щоб він зупинився…