Маки, що так любила вона..

               
Все в житті забутнє.. Пройде час і про нас ніхто навіть не згадає :наші вчинки, усмішку, колір очей…
 
 А я уже третій рік не можу забути її. Здається, що недавно я тримав її за руку. Як пам ’ятаю, вони завжди були теплі, навіть в самий холодний зимовий день. Я пам’ятаю її світло-блакитні очі, які сифонно зливалися з блакиттю. Її шовкове русяве волосся. Воно завжди мало аромат польових квітів. Я навіть пам’ятаю запах її парфумів…Інші можуть подумати, що я божевільний однолюб..
 
…Її уже не повернути..не повернути..               

..Був прекрасний літній ранок. Неділя, здається. Так, саме неділя. В цей день ми завжди збирались з Ніною (так було звати мою кохану) на море. Жили ми з нею в невеличкому містечку, що знаходилось на березі Чорного моря.
 
 І ось я іду до неї. Завжди вона вибігала до мене, як тільки побачить мою постать у вікні. Але цього дня було все по-іншому. Замість моєї маленької дівчинки (так я любив її називати), вибігла її менша сестричка-Анютка- дівчинка семи років.
   
 -А де поділась Ніна? Чому вона мене не зустрічає?
Вже в ці хвилини мене сильно зжимало в грудях. Моє обличчя швидко вкрилось потом. І тут з маленьких Аніних вуст пролунали ці страшні слова:
 
  -Вона зараз з мамою в лікарні. Сестричці вночі раптово стало зле. Її у непритомному стані забрала швидка допомога, а яка причина цього я й сама не знаю, мама мені нічого не сказала.
 
 Раптом мені запаморочилось в голові і я упав на землю. Небо здавалось не блакитним, а чорною плямою, яка ніби пожирала мене цілком. Через деякий час мені полегшало. Я встав, струсив із себе пил. До будинку під’їхала карета швидкої допомоги. Четверо незнайомих фельдшерів винесли її - мою маленьку дівчинку, на носилках. Вона лежала із закритими очима. Губки були уже не червоні, а білі, а личко, яке завжди було трішки засмаглим, перетворилось в шматочок крейди. Я торкнувсь до її рук –вони були не теплі, а холодні, ніби тримаєш у жменях сніг…Вона була мертва…
Я почав плакати, та до останнього не міг зрозуміти, що трапилось з Ніною. До мене підійшов лікар і сказав:
   -Я так розумію, ви її хлопець. Вибачте, ми зробили все, що в наших силах. Але ви самі повинні були бути готові до того, що їй залишалось жити лише лічені хвилини, оскільки люди з останньою стадією лейкозу довго жити не можуть.
    
 …Після всього пережитого, я пішов додому. Відчуття, ніби я іду по обриву, у вухах шуміло, а чорна пляма вгорі продовжувала пожирати мене.
Я не знав куди я іду.. ноги просто несли. Я ішов незнайомими вулицями, я не бачив нікого, не чув жодного звуку. Ніби я сам серед безмежної пустелі, а сонячні промені, як гострі леза, врізались в заплакані очі..
 
 Під вечір я опинився біля власного під’їзду. В будинок підніматись не хотілось. В ньому все нагадувало про мою маленьку: фото на стінах,  були і такі, які ми зробили лише вчора, коли гуляли ввечері в парку. Вона ще так гарно ласувала фісташковим морозивом, що аж замурзала свого курносого носика..Пам’ятаю, вона ще забула у мене на невеличкому столику браслетик. Я подарував їй його на День Святого Валентина з надписом: «Моїй маленькій дівчинці..P.S.люблю*»
 
  Всю ніч я блукав пустими вулицями міста, ніби зомбі, що прагне побачити якийсь силует, бажав я побачити тільки силует коханої.
Лише під ранок я трохи отямився. Насмілився зайти в будинок. Зайшов я, щоб взяти браслетик та віддати його власниці- Ніні. В квартирі зі мною трапилось велике потрясіння: на екрані монітора, що стояв на тому ж столику, де і лежав браслетик, була відкрита сторінка ВКонтактах маленької…і знизу висвітлювалось одне непрочитане повідомлення –від неї…дрижачою та занімілою рукою я натиснув на нього: «Вибач, я мала сказати тобі про це ще раніше, але думала, все мине, у мене вистачить сил побороти це жахіття….у мене-…»..Рядок був обірваним , напевно, тоді їй стало погано, оскільки написане воно в третій годині ночі..Скинувши монітор із стола, я вибіг з квартири.
 
 Ішов я до її будинку. По дорозі я ще зайшов у квіткову крамничку і купив там найулюбленіші її квіти – маки..В голові крутилось лиш одне : «Боже,чому саме з нею це трапилось? Чому не зі мною? Чому я не дізнався про її хворобу раніше? Чому, Боже, чому? Як я буду жити без її очей, без її посмішки, без неї? Боже, як?!»

   Я уже доходив до її будинку. На мить зупинився біля вхідних дверей. Здавалось, ніби вона вибіжить до мене та кинеться в мої обійми… Та цього більше не буде..Сльози знову покотились струмком. Я зайшов до будинку, ніг ще досі не відчував. Підійшов до труни та поклав квіти біля її обличчя. Личко, яке було білим, вкрилось легеньким рум’янцем. Я нагнувся, щоб поцілувати її вуста востаннє, здалось вона посміхнулася. Я божеволію, Господи! Серце все більше і більше зжималось від болі. Я бачу її останній раз, останній раз.. Я не зможу жити!!!
   
 Більше я не міг залишатись там. Та згадав, що маю їй подарунок – браслетик , я ще раз підійшов до неї, взяв крижану ручку та надів його, як тоді і поцілував…. Секунда – і я вирвався з квартири чимдуж.
 
 Ще пів року вона снилась мені в цій страшній домовині. Щоночі я просинався в холодному поті. Мені здавалось, що Ніна лежить поруч зі мною і тихенько нашіптує на вушко: «Все буде добре, мій любий, Петрику. Твоя маленька дівчинка завжди буде з тобою. Моя душа в твоєму серці.» Мені ввижалась її тінь..
 
 Так, я збожеволів! Я псих!!! Мені ніколи не щастить в житті. Хоча ні, воно подарувало мені тебе…та забрало.. Кажуть «Час лікує»…А я, а я..мабуть..не такий..після кожного слова мені все важче і важче було дихати.
Мене ніщо вже не захоплювало. Я закинув навчання в медичному інституті..Небо чорне ще з того дня.. А море, як розжарена лавина, що спалює мене, мої сили, мою душу.. Мені лише двадцять один, а у дзеркалі відображення старого чоловіка. Моє чорне волосся злегка покрилось сивиною… а мені лише двадцять один.. Боже! Боже! Боже! Допоможи мені подолати цю біль, допоможи …

 …… Пройшло ще два роки. Таки люди праві – «Час лікує».. Мені стає краще. Уже не з’являється вона мені у снах, я можу спокійно спати. Небо набуває природного кольору, а море знову приваблює мене.. Господь повертає мене до звичайного життя… Знову я студент медичного інституту.
 
 Був четвер. Як завжди, о дев’ятій годині, я біжу на пари. І тут я побачив її. Вона так нагадувала мою маленьку дівчинку.. А може це вона?.. А її смерть – це лише страшний сон? Я вдарив себе по обличчі. Ні, це не сон, на жаль. Мене знову поглинули спогади про наші прогулянки. Саме так вона бігла до мене, як ця незнайомка з русявим волоссям та чудернацьким капелюшком і з маками в руках. А може мертві колись повертаються, але трошки зміненими.. я не божевільний.. Незнайомка пробігла повз мене та запах її парфумів вбив мене остаточно – точно такий самий запах любила моя Ніна. Невже це сон про її смерть?... та ні.. не сон.. І так всю ніч я пробув з думками про життя після смерті.
 
 П’ятниця. Я знову біжу на пари. І знову вона – панночка з чудернацьким капелюшком. Хто вона така? Що тут робить? Адже ніколи я її раніше  тут не бачив. Я вирішив прослідкувати за нею. Довго я ішов її слідами. І коли ми опинились з нею двох наодинці серед незнайомої мені місцевості – це було безмежне поле. Раптом вона обернулася і сказала:

-Привіт! Я ,Оленка. Вже другий тиждень я за тобою спостерігаю.
В мене відібрало мову – її голос був таким самим як у Ніни. Відчуття, ніби я знаю її все життя. Ніби це насправді моя кохана. Ніби ми з нею ніколи не розставались. На душі мені стало тепло. Я підійшов до неї і обійняв..
   
 А навколо нас рясно росли маки, які так любила вона – моя маленька дівчинка…