Мені здається, що в одному з кутків моєї темної, але безмежної душі тендітно грає сяйво. Варто лише наблизитися до нього і ти відчуваєш те, що не відчував жоден з людей за всю історію цієї сльозної Землі, побачиш стільки барв, що вже ніколи не зможеш сумувати. Ти просто знаєш, що поряд тече кришталево-прозора вода, котра завжди буде підтримувати твої життєві сили. Ти на 100 відсотків впевнений, що, там ти нарешті впіймаєш за хвіст ту оманливу та дику кішку, котру бачили лише сиві мудреці, котру нарекли щастя...
Але щойно ти робиш крок назустріч все починає рухатися... Здіймається сильний вітер і диво вогник, наляканий невідомо звідкілля з'явившоюся загрозою, починає нервово стрибати. Гра відблісків на дикому, неземної краси, камені викликає тваринний жах у чорної спокусливиці. Її очі збільшуються у розмірі, вона ніяк не може зрозуміти звідкілля всі ці незрозумілі зміни її звичного щасливо-безтурботного життя. Вона починає скаженно стрибати, постійно порушуючи спокій багатовікових стін, що тримають на собі усю вагу масивної стелі моєї темноти...
І тут тебе настигає жахлива правда: якщо ти наблизишся - все зникне. Ти тупо зруйнеш те, що не має ціни, бо воно - краще за все, що ти можеш собі уявити.
І ти приймаєш рішення...
Нехай ця казка продовжує своє існування глибоко в мені, зігріваючи мене, коли я змерзну, поїти мене, коли замучить спрага, дарувати барви, коли світ посіріє і виникне бажання попрощатися з життям. Нехай це буде оплотом моєї надії та віри.
Бо, якщо інакше, якщо зруйнує цей світ - я собі цього ніколи не пробачу!